Архів позначки: Соня

ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС, ЕТИКА ДОБРА І ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ У РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , , , , , ,

Пошуки добра і справедливості. Вони бентежать уми, розпалюють пристрасті. У зіткненні різних ідей і переконань митці намагаються знай­ти найвищу правду, ту єдино правильну ідею, яка може стати спільною для всіх людей.

Пошуки справедливості інколи заводили Федора Михайловича Достоєвського в скруту, змушували виступати проти власних більш ранніх переконань. Але в найбільш складні для письменника і всього на­роду роки він продовжував шукати шляхи визволення людства від страж­дань, котрі несе з собою антигуманний лад.

У романі «Злочин і кара» відображено два світи. Один світ — місто бага­те, другий — бідне, про яке і піде мова у творі. Саме там страждають люди.

Достоєвський показує, що задушливе місто, бруд і тіснота сприяють відчуттю духовної самотності людей. І тому люди ставляться одне до од­ного з недовірою, заздрістю і ненавистю.

Герої твору потрапляють в ситуації, які не підлягають ніяким правилам. Якщо б Соня Мармеладова не пішла на вулицю — померли б з голоду її рідні. Сестра Раскольникова, Дуня, погоджується на шлюб із циніком Лужиним, щоб дати змогу братові Родіону закінчити університет. Для обох героїнь добро у ставленні до ближніх стає злом у ставленні до себе. Проте обидві вони здатні на самопожертву. Недаремно Сонечка дарує Раскольникову «про­стонародний» хрестик. Адже шлях оновлення героя — визнання народної віри, носієм якої є Соня Мармеладова. Судити героя може тільки вона. Су­дитиме любов’ю, чутливістю і взаєморозумінням. Підтекстом автор висло­вив ідею, що людей врятує братерське ставлення одне до одного.

А щодо Дуні, то вона і Разуміхін майже не згадують про Бога, їх гу­манізм суто земний, а до «наполеонівської теорії» вони ставляться так само негативно, як і Соня.

Навіть страж суспільного ладу Порфирій Петрович є людиною гу­манною, бо намагається врятувати суспільство не стільки від злочинців, скільки від теорій.

Набагато поряднішим, ніж Раскольников, виступає Свидригайлов, бо в ньому пробудилася совість. Тому він врятував від голодної смерті дітей Катерини Іва­нівни, витяг із бруду і сорому Соню, залишив гроші для своєї нареченої, щоб захистити її від можливого падіння. Своїм самогубством Свидригайлов дово­дить Раскольникову неможливість іншого шляху для людини, яка порушила моральні принципи суспільства: «Понимаю, какие вопросьі у вас в ходу: нравственньїе, что ли? Вопросьі гражданина и человека? А вьі их побоку: зачем они вам теперь-то? Хе, хе! Затем, что все еще гражданин и человек? А коли так, то и соваться не надобно: нечего не за свое дело браться».

Прояви доброти властиві навіть дурнуватому Лебезятникову, який вступився за Соню без найменшої особистої зацікавленості, навіть ризи­куючи перед господинею і сусідами своєю репутацією тихого мешканця, бо цьому персонажу не властиві ні підлість, ні брехня, ні ницість.

Більше дев’яноста персонажів у романі Достоєвського. У рисах кож­ного з них, головних чи епізодичних, можна знайти безліч позитивних рис, понівечених суспільством.

Але в боротьбі з цим суспільством формуються постаті Разуміхіна і Дуні, до яких можна цілковито віднести слова Федора Достоєвського: «Уже подрастает поколение, которое будет гуманно, человечно и великодушно».

ЧИ Є СИЛА, ЩО ПРОТИСТОЇТЬ ПУЗИРЯМ? (За комедією І. Карпенка-Карого «Хазяїн»)

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. Карпенко-Карий показав «дику, страшенну силу» великих капіталістів-землевласників, які так розкрутили «хазяйське колесо», що воно придавило сотні і тисячі людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило пла­зувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком, Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавле­ний, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозу­ля, якого обмовив «права рука» хазяїна Феноген, аби прикрити власний злочин.

Звичайно, постає питання, а чи є сила, яка могла б протистояти пу­зирям, чоботам та іншим хижакам, «сильним світу цього»?

У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам дра­матург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя гімназії Калиновича.

Петро Петрович Золотницький — освічена, інтелігентна людина, яка дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залу­чити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час прой­шов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не благає свого зажерливого сусіда: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку».

Отже, дворянин Золотницький не є тією силою, яка могла б протисто­яти новим хазяїнам.

Соня — «теплична квітка», виросла у дівочих мріях, дуже далеких від реального життя. Вона розумна, освічена, скінчила гімназію із золотою ме­даллю. Коли над нею під час навчання насміхалися, що в них у господарстві «людей годують гірше, ніж свиней», то дівчина тільки плакала та говори­ла, що це неправда. Випадково ставши свідком стихійного протесту робіт­ників економії, Соня бачить, нарешті, всю страшну правду. Вона поки що не знає, як робиться хліб і вариться борщ, але вирішує розпитати про все, слідкувати, щоб для трудівників — творців усіх їхніх багатств — були ство­рені більш-менш людські умови. Дівчина говорить своєму товаришеві і на­реченому: «Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить. І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!»

Калинович не поділяє таких оптимістичних сподівань Соні: «Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда». І говорить: «Ска­жу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!»

Як бачимо, учитель вважає, що дані економічні відносини зробити більш гуманними дуже важко.

Соня — сильна, рішуча натура, сміливо говорить батькові про непо­добства з харчуванням, просить поліпшити становище робітників, які пра­цюють на їхніх економіях. І заявляє: «А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»

Вона ладна піти проти волі тата й одружитися з близькою її серцю людиною — Калиновичем навіть без приданого. Але, ставши єдиною спад­коємицею величезного маєтку, чи витримає Соня, чи не зміниться, як її мати? І чи зуміє протистояти сусідам — хижакам, що тільки й чекають «слабинку», щоб проковтнути і знищити конкурента?

Отже, залишається Іван Миколайович Калинович. У його уста ав­тор, очевидно, вклав і власні думки та переконання: «Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правди­вим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!.. »

У цих словах, на мій погляд, криється велика правда. Але Калинович надто слабкий для втілення загальної ідеї добра і справедливості. Охопле­ний любов’ю до Соні, він навіть образам батька нареченої знаходить ви­правдання, жаліє Пузиря. То ж, мабуть, теж не зможе протистояти навальній силі капіталістів, які заради наживи ні перед чим не зупиняються. Він пасивно чекатиме, поки до нього прийдуть учні, яким прищепить свої ідеали (і чи прищепить?).

Значить, повна безвихідь? Ні! Думаю, що сила, яка протистоїть пузи­рям, — це сама логіка життя. Прийде час, коли люди зрозуміють, що ні за які гроші не купиш здоров’я, щастя, душевних друзів та інших одвічних людських цінностей. І що щастя однієї людини ніколи не побудуєш на нещасті інших.

Наш час багато в чому схожий на часи, описані І. Карпенком-Карим. І зараз дехто намагається обманом нагромадити багатство, яке більше за його природні потреби, не розуміючи, що життя коротке, і не забере він усього з собою; зате залишить недобрі згадки про себе і гріх, що може впасти на його нащадків.