«Ти знаєш, що ти — людина?» З таким вимогливим запитанням звер­тається Василь Симоненко до кожного свого читача. Без зайвих слів і «красивостей», чітко, ясно, лаконічно. Задуматися має кожен. Хто я в цьому світі? Навіщо живу? З відповідями на ці питання рано чи пізно доводить­ся визначатися кожній людині. Будучи дуже молодим, Симоненко відчу­вав, що життя надто швидкоплинне, аби розбазарювати його. Автор нага­дує про найвищу цінність, неповторність людського життя. Хто не вірить в себе, свої сили, має пам’ятати про свою унікальність на цій землі. Кожен з нас несе відповідальність за себе, тому що тільки «сьогодні усе для тебе». Залишити по собі гарні спогади, добрі діла — нелегка справа. Тому й «жити спішити треба», «кохати спішити треба», аби «не проспати».

Як на мене, вірш надзвичайний. Без розлогих художніх засобів вираз­ності, динамічний, напружений, змістковний. Мені здається, що настано­вами, проголошеними в поезію, керувався насамперед сам Василь Симо-ненко. І хоч прожив лише 28 років, він «не проспав» своє життя, а встиг злетіти за цей час яскравою зіркою не виднокрузі української культури.

Був митцем. Був людиною.