Кожний митець прагне створити таку перлину, яка б знайшла гідне місце у його творчості. Вінцем творчості Миколи Васильовича Гоголя вважається поема «Мертві душі».

Темою твору стало зображення дійсності кріпосницької Росії, а дійсність ця неймовірна, бо з точки зору здорового глузду там можуть відбуватись найнеймовірніші події.

Миколаївська Росія показана автором через страшні образи її хазяїв. М. В. Гоголь створив портрет поміщицького класу, який складається з п’я­них офіцерів, гравців, псарів або просто манілових, собакевичів, коробо­чок і плюшкіних.

Велике узагальнююче значення мають сатиричні образи Гоголя. Вони сягають далеко за межі викриття феодально-кріпосницького суспільства.

У Плюшкіна гниє хліб, пропадає даремно все те, що могло б забезпе­чити життя помираючим з голоду селянам.

Усі інші поміщики: і Манілов, і Коробочка, і Ноздрьов, і Собакевич — сприймаються начебто подвійним зором: по-перше, ми бачимо їх такими, якими вони здаються собі, і, по-друге, такими, якими вони є на­справді. Порівнювати образи поміщиків не варто. Адже вони суто індив­ідуальні, хоча є одна ознака, за якою ці образи поєднуються в ланцюжок: протягом твору згущається їх антилюдська сутність.

Але картина російського життя не може бути повною без показу жит­тя кріпосного семейства під владою поміщиків. Це картина голоду, злиднів, гноблення: «Попадались вьгтянутьіе по снурку деревни, построй-кою похожие на старье складеннье дрова, покрьтье серьми крьшами с резньми деревянньми под ними украшениями в виде висячих шитьх узорами утиральников». Зрозуміло, чому кріпаки мруть від лихоманки, адже: «.у Плюшкина для всей дворни, сколько ни бьло ее в доме, бьли одни только сапоги, которье должнь бьли всегда находиться в сенях. Всякий призьваемьй в барские покои обькновенно отплясьвал через весь двор босиком, но, входя в сени, надевал сапоги и таким уже образом являлся в комнату». Зрозуміло, як жили дворові-селяни восени і взимку, не говорячи вже про голод. І хоча люди «низького походження» показані автором не крупним планом, а загалом, проте показ народного життя в творі є дуже важливим. Але все ж є у поемі образи селян, які вражають влучністю свого показу. Це і дівчинка Пелагея, яка не знає, де праворуч, де ліворуч, і хлопчик Прошка у великих чоботях, і ті трударі — стельма­хи, плотники, мулярі, що увійшли до списків померлих селян.

Безумовно, образ Павла Івановича Чичикова уособлює внутрішній конфлікт між пристойною зовнішністю і внутрішньою підлістю, проте у творі він є лише засобом дослідження корінних проблем тогочасної дійсності. Адже у композиційному плані головне місце у поемі займає зображення поміщицького і чиновницького світу, без якого панорамне життя суспільства неможливе.

Навіть у протиставленні показу сонного життя поміщиків і жвавого побуту губернського міста є щось разюче. Спочатку здається, що потрап­ляєш в інший світ — світ пристрастей і життя, а виявляється, що місто так само мертвенно існує, як і маєтки. І хоча чиновників М. В. Гоголь зоб­ражує менш детально, ніж поміщиків, проте саме вони створюють колек­тивний портрет губернської влади. Письменник розкриває ставлення представників цієї влади до своїх службових і державних обов’язків, які сприймаються як засіб для розбещеного ситого життя: «Он видел, каки-ми щегольскими заграничньми вещицами заводились таможеннье чи­новники, какие фарфорь и батисть пересьлали кумушкам, тетушкам и сестрам. Не раз давно уже он говорил со вздохом: «Вот бь куда пере­браться: и граница близко, и просвещеннье люди, а какими тонкими гол-ландскими рубашками можно обзавестись!». Надобно прибавить, что при зтом он подумьівал еще об особенном сорте французского мьіла…» Ось він, ще один прояв мертвої душі!

Отже, тема мертвих душ у поемі М. В. Гоголя виникає у найважливі­шому і найглибшому значенні: суспільство миколаївської Росії не сприймало живу людську душу і людські стосунки, підносячи мертву душу грошей і всіх проявів збагачення.