Англійський письменник, поет, драматург Оскар Вайльд прожив не­довге і трагічне життя. Його творчість найбільш повно й талановито відби­ває художньо-філософську течію — естетизм, яка виникла в Англії в 70— 90 роках XIX століття. Поборники естетизму відстоювали принципи «мистецтва для мистецтва» і вважали, що література не повинна викону­вати моральну місію, вчити добру, справедливості, що вона байдужа до про­блем добра і зла. Мистецтво має служити красі, яка є вищою за життя.

Теоретичні принципи естетизму відобразилися в романі Вайльда «Портрет Доріана Грея». У центрі уваги автора — три персонажі: худож­ник Базіл Холлуорд, який понад усе цінує мистецтво, його друг лорд Генрі, порочний і цинічний аристократ, «король парадоксів» (у цьому образі сучасники вбачали багато спільних рис із самим автором), і молодий, дуже вродливий юнак Доріан Грей. Дія роману починається з того, що лорд Генрі приходить у майстерню Базіла Холлуорда, де художник працює над портретом юного красеня. Незабаром з’являється і сам натурник Доріан Грей. Він із захопленням слухає цинічні розмови лорда Генрі. Любов до себе — це єдиний роман, який триває все життя. Так визначає своє жит­тєве кредо «король парадоксу». Роботу над портретом закінчено, він вра­жає всіх своєю досконалістю. Із захопленням дивиться на нього Доріан Грей і говорить: «Якби портрет змінювався, а я міг залишатися таким, як я є». Розчулений художник дарує портрет натурнику. Лорда ж Генрі вра­жає краса самого юнака, і він пропонує Доріану взяти участь у розвагах разом із ним. Художник намагається застерегти юнака, але марно, Доріан удається до світського життя. Він закоханий у молоду актрису Сібілу Вейн, яка натхненно грає ролі у видатних п’єсах, але в бідному театрі. Доріан і Сібіла вирішують побратися. Юнак запрошує на виставу з учас­тю нареченої своїх друзів. Дівчина у захваті від свого почуття, і їй здаєть­ся, що грати кохання на сцені марно. Роль Джульєти у виставі, яку при­йшли дивитися Холлуорд і лорд Генрі, вона провалює. Художник співчуває юнакові, лорд цинічно жартує. Доріан кидає в обличчя своїй нареченій: «Ви вбили моє кохання!». Йому здавалося, що мистецтво і реальність ма­ють нерозривний зв’язок. Усю ніч блукає він Лондоном і на ранок вирішує примиритися з Сібілою, але довідується, що його сло­ва призвели до самогубства Сібіли. Доріан дивиться на свій портрет і з жахом помічає, що на змальованому обличчі з’явилася перша різка зморшка. Далі Вайльд в одній главі розповідає про 20 років життя героя. Це історія закоханості у свою красу і занепаду душі. Доріан давно вже сховав портрет, бо з часом прекрасне лице перетворилося на потворне обличчя сла­столюбного старця. Доріан звинувачує художника в тому, що сталося з його душею, і в припадку ярості вбиває Базіла Холлуорда, а свого компаньйона, шантажуючи страшною таємницею, примушує роз­чинити тіло художника в азотній кислоті. На портреті відбивається і цей страшний злочин. Доріан Грей заздрить усім, навіть своєму компаньйо­ну, який знайшов у собі сили покінчити життя самогубством, навіть лор­ду Генрі, циніку, потопаючому в пороках, але який вважає, що будь-який злочин — вульгарність. Доріан кидається на портрет, прагнучи знищити його. Слуги знаходять тіло потворного старця, одягненого в одяг Доріа-на, поруч із портретом, на якому зображений прекрасний юнак.

Вайльд відстоює вищу, надреальну силу мистецтва. Реальне життя може бути огидним, мистецтво ж відтворює красу, зберігає її, воно не підвладне ні часу, ні моральним законам.