Скарбниця творчості Миколи Васильовича Гоголя збиралася на народ­ному підґрунті. Саме тому його твори сповнені водночас і гніву, і любові. Гніву — до тих, хто нівечить людські долі, любові — до народу.

Ці парадоксальні суперечності простежуються протягом усього тво­ру. Адже суперечливим є вже те, що поема має назву «Мертві душі», те, що сатиричне і ліричне в ній виступає в єдності.

Проте з кожною главою твору наростає викривально-сатиричний пафос. Якщо звернутись до образів твору, то можна побачити низку са­тиричних персонажів, серед яких і центральний образ, і декілька його оточуючих. Наприклад, Манілов разом із дружиною презентують Чичи-кову список померлих селян, перев’язаний рожевою стрічечкою. Яке ж огидне відчуття викликає цей штрих! А сам Чичиков? Авантюрист, заці­кавлений у нещасті інших людей заради своєї вигоди: «А теперь же время удобное, недавно бьіла зпидемия, народу вимерло, слава Богу, нема­ло». Двуликий добродій дякує Богові за людське горе!

Та хіба тільки він. Герої гоголівської сатири — люди обмежені, не здатні на душевні пориви. А їх захоплення не виходять за межі супу та котлет. Отже, предмети домашнього побуту важать в їхньому житті значно більше, ніж високі почуття.

Блискуче, гостросатирично письменник розкриває ту істину, що у то­гочасному суспільстві людина не здатна відчувати симпатію, дружбу, по­вагу, любов.

Із найглибшою сатирою звучить тема столиці у «Повісті про капіта­на Копєйкіна, де відверто протиставляються державні мужі простій лю­дині. А символом державної влади якраз і виступає Петербург — пиха­тий, розкошуючий, розбещений і ситий.

Зображення ж простих людей пройняте поезією. Та й сама авторська оповідь містить безліч ліричних відступів, авторських монологів і роз­думів про життя, мистецтво, про Батьківщину. А спогади про Батьківщи­ну доводять автора до глибокого трепету: «Не так ли и ть, Русь, что бой-кая необгонимая тройка несешься! Дьмом дьмится под тобою дорога, гремят мость, все отстает и остается позади. Остановился пораженньй божьим чудом созерцатель: не молния ли зто, сброшенная с неба? что значит зто наводящее ужас движение? и что за неведомая сила заключе-на в сих неведомьіх светом конях? зх, кони, кони, что за кони!».

І ще більш контрастним стає цей авторський ліризм сатиричному по­казові співаючого Чичикова. Здавалось би, що тут дивного? Адже з пра­давніх часів пісня супроводжує людину протягом усього життя. Але ж то людину! А Чичиков? Нелюдь, що придбав майно у вигляді мертвих душ.

Читаючи цей епізод твору, намагаєшся зрозуміти і почуття автора, і прихо­ваний зміст слів, вкладених в уста візниці Селіфана: «Вишь ть, как барин поет!». Геніальність самої теми «Мертвих душ» виявляється у багатстві різних значень і протиставлень понять мертвих і живих душ, коли починаєш ро­зуміти глибину і важливість для поеми того ліричного відступу, де мова йде про те, що «.на свете дивно устроено: веселое мигом обратится в пе-чальное, если только долго застоишься перед ним.».

Отже, М. В. Гоголь довів, що характер людини формується під впли­вом суспільного середовища. Тому можна стверджувати, що предметом сатири письменника були не окремі особистості, а громадські пороки суспільства.