Розвiнчання романтики бiльшовицької революцiї новелою “Я (Романтика)” Миколи Хвильового
Новела “Я (Романтика)” М. Хвильового – твiр складний. У ньому переплiтається дiйснiсть i марення, iлюзiї i реальнiсть. Колись палкий романтик, тепер М. Хвильовий постає перед нами як пильний аналiтик, нещадний сатирик. Для нього однiєю з найважливiших стає проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. Тому у його новелах часто протиставляються два часовi плани – брудне сьогодення i омрiяне майбутнє або оманливе минуле. Усе високе, романтичне, гарне спiввiдноситься з минулим або майбутнiм, iдеали свої вiн шукає лише там.
Новела “Я (Романтика)” – один з найсильнiших творiв М. Хвильового. Автор безстрашно аналiзує одну з основних проблем часу – колiзiю гуманiзму й фанатизму.
“Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку за шию своєї матерi i притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню.”
Схожих картин можна знайти безлiч як в iсторичних, так i в церковних книгах. Бо явище фанатизму не з’явилось тiльки з появою комунiзму. Ще Володимир Даль дав таке визначення “Фанатизм – це брутальне, завзяте марновiрство замiсть вiри, гноблення iнакомислячих iм’ям вiри.” то ж фанатизм властивий низьким i обмеженим людям. А до чого ж може дiйти країна, в якiй панує фанатизм? “До дегенерацiй”, – вiдповiдає проти власної волi М. Хвильовий. Ця людина, яка усiєю своєю сутнiстю вiрила в iдеали комунiзму, не вмiє жити iз заплющеними очима. Проти волi письменник стає пророком для своєї держави.
Найстрашнiше те, що фанатизм створює стереотип, а не фанатикiв. Фанатичнi люди, яких одиницi, лише керують безлiччю дегенератiв, роботiв. До яких, з часом, належатиме i “Я”. Вони будуть жити за принципом “так треба” i бiльше нiчого “…гноблення iнакомислячих iм’ям вiри”, – як влучно сказано. Вбивства, кров, сльози iм’ям свiтлого майбутнього?! Людина насправдi стає рабом, рабом фанатизму. Неначе немовля, сприймає вона усi вказiвки i постанови партiї. Це життя в туманi, а тому – неповноцiнне життя.
Фанатизм – це опiум, навiть гiрше, навiть жахливiше. Тих, хто обходить його стороною, чекає фiзична смерть, а тих, хто вiддає себе йому – духовна смерть.
У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i тим фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романти ку, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, “главковерха чорного трибуналу комуни”, М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю невiдворотного вибору. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Вiн розумiє, що “воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв”.
Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не пiддається виправданню. Епiзоди новели свiдчать проте, якi неприємнi цi люди герою: “В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо. Я думаю: “так треба”; “у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки”.
Але засудити дегенерата – це означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов’язок перед матiр’ю – i революцiйний обов’язок, служiння найдорожчiй iдеї.
У новелi вiдбувається страшна трагедiя – абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин – убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв. Непрощенний грiх героя “Я (Романтика)”, цей злочинний вираз антигуманностi – не мiг наблизити прекрасну легкосиню дальзагiрню комуну.
На рiках невинної кровi не могло постати гуманне суспiльство – це тверезе попередження звучало iз уст не лише М. Хвильового, а й багатьох письменникiв “розстрiляного вiдродження”.
Архів позначки: романтика
Проблеми роздвоєностi особистостi у новелi Миколи Хвильового “Я (Романтика)”
Проблеми роздвоєностi особистостi у новелi Миколи Хвильового “Я (Романтика)”
Так споконвiку було: однi
умирають з ганчiркою в руцi, а другi
тяглися до стяга зорi i йшли за
хвостами комет, горiх розкусивши буття.
/ М. Хвильовий /
Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком “Гiгант” колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил – П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.
Розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм’я Миколи Хвильового (Фiтiльова). Члени товариства “Спадщина” вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв української лiтератури початку XX столiття. У поемi “Електричний вiк” Микола Хвильовий писав:
I хiба посмiє вiчнiсть
шпурнути в моє обличчя
докiр?
Творчiсть прозаїка, поета, критика, публiциста – яскравий приклад самовiдданого служiння iдеї “загiрної комуни”, яка стала причиною трагедiї. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. Це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.
Найбiльшу увагу розкриттю психологiї мрiйникiв, романтикiв революцiйної доби автор придiлив у новелi “Я (Романтика)”. Новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. Вiдомий лiтературознавець О. Бiлецький вiдзначав, що твiр “силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi”.
Новела “Я” має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-України: “З далекого туману, з тих озер, загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами”. “Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi “двi хрустальнi росинки”.
Чому ж у чудових очах рiдної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпої вiдданостi абстрактнiй iдеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку – це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого – людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов’язана з матiр’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. “Я – чекiст, але я i людина”, – пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат – людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. “Тодi я у млостi, охоплений жаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку на шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню”. I це в iм’я революцiї, в iм’я дороги до загiр-них озер невiдомої прекрасної комуни…
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину “голови не згубив”. Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеї несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське “Я”.
“Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрної комуни”. Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела – драма роздвоєностi людської особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Україна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.
Новела М. Хвильового “Я (Романтика)” стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi нової системи. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом iз своїми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiї, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасної йому доби. Пролунав пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. I цьому свiдчення – нагробок йому серед могил видатних людей Харкiвщини.