Епоха Відродження дала світові безліч славних імен: письменників, скульпторів, художників, музикантів. Митці-гуманісти вбачали об’єкт своєї творчості в зображенні людини, її почуттів, розумових здібностей і якостей, бо і самі митці цієї видатної епохи теж були неординарними особистостями. Можна навіть сказати, що епоха створювала людину но­вого часу, а людина створювала епоху.

Франсуа Рабле — представник французького Ренесансу, хоча найвиз­начнішим представником цієї епохи його зробив один-єдиний художній твір.

Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» став саме тим твором, завдяки яко­му ім’я відомого французького лікаря і вченого-енциклопедиста увійшло у світову історію літератури шістнадцятого століття.

Фантастична країна Утопія, зображена в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», розташувалася десь у Франції. Про це свідчать опи­си Парижа і провінційних містечок, в яких живуть прості працьовиті ре­місники і селяни.

Роман Ф. Рабле написаний у формі казки-сатири. Автор саркастич­но змальовує кожного з представників схоластичної науки, релігійні чвари і самих церковників, із життям яких був добре обізнаний ще з часу пере­бування в монастирях.

Рабле широко використовує алегорію для зображення як позитив­них, так і негативних суспільних явищ.

Спираючись на фольклорні джерела, автор створив образи людей, жадібних до знань і до самого життя. Величезний зріст Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля був уособленням їх безмежних знань, надзвичай­ної освіченості, шляхетності почуттів, щирості, доброти й здатності на самопожертву заради скривджених.

Велетні-королі створювали закони, направлені на добробут свого народу.

Сатира і гіперболи Рабле не абстрактні, вони спираються на реальне підґрунтя. Навіть у найпримхливіших образах відбивається й тогочасна дійсність, й історичні постаті.

У літературі періоду Відродження досить поширеною була тема подо­рожей, в основі яких лежали реальні події. Рабле використовує цю тему для своїх сатиричних алегорій, які інколи змінюються суто фантас­тичними описами.

У розділі про Пухнастих котів автор викрив зажерливих і жорстоких чиновників-суддів, діяльність яких заснована на негативних людських рисах: «У нас тут навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і нака­зують при цьому сміятись!.. У нас тут признаються втому, чого ніколи не чинили, не коїли і чинити-коїти не думали!».

Одним із найкращих викривальних епізодів книги, спрямованих про­ти схоластики, є епізод із дзвонами, в центрі якого стоїть гротескна по­стать немічного, старого схоласта, магістра Сорбони Янотуса Брагмардо. Промова старця до Гаргантюа щодо повернення дзвонів — блискуча па­родія на красномовство сорбоністів.

Рабле у гротескній формі проводить думку, що основою усього існу­ючого є плоть, матерія, що найвищим критерієм в оцінці світу є близькість до природи. Те, що протистоїть цьому судженню,— огидне і потворне.

Важливим епізодом твору є розповідь про перебування мандрівників на острові цариці Квінтесенції, яка вживала в їжу лише абстракції, кате­горії, мрії, шаради, антитези і провіювала свій час через велике, красиве решето. Франсуа Рабле висміяв лжезнання й цілковиту відірваність від реального світу.

У боротьбі з середньовічною реакцією Франсуа Рабле використав усі можливі форми комічного, серед яких — сатиричний гротеск. Письмен­ник завжди сміється, бо це — його випробувана зброя.

Дуже великим був вплив геніального французького сатирика на світо­ву літературу. У Рабле було чому вчитись, адже ерудиція письменника вражала сучасників. Він був одним із найвидатніших гуманістів минуло­го. Найціннішим для нас є його судження про вільне суспільство, в яко­му буде можливим існування гармонійно-розвиненої особистості, бо ця мрія була, є і буде актуальною для представників усіх часів і народів.