Тоталітарний режим, сталінщина, радянська імперія. Для молодого покоління ці слова вже належать до архаїзмів, історичного минулого. Декому ж не дають спокою страхітливі спогади, а ще інші — жалкують за тією системою, бо вона будувала комунізм «для окремо взятих осіб», се­ред яких були й вони, а для мільйонів — те, що закінчувалося на «лаг». Бамлаг, Сєвлаг, Дальлаг і в цілому — ГУЛАГ. Пригадаймо майстерно зоб­ражений у романі І. Багряного «Тигролови» «Світ на колесах» та паса­жирів комфортабельного експресу, який котився, «м’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами. ніби разок блискучих коралів».

У салон-вагоні «на сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвоню­вали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо», і пиво, і коньяк, і ліке­ри, і золотоверхові портвейни… Обабіч пляшок стоять скляні вази з пома­ранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння». Запопад­ливі кельнери вгадують наперед кожне бажання клієнта… «Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Скільки фасону, скільки шляхетності і багатств і скільки піклування про людину»,— іронізує автор.

І це тоді, коли переважна більшість громадян цієї ж країни голодує, над­ривається від непосильної праці на «ударних будовах»-каторгах, як-от місто Комсомольськ чи Байкало-Амурська магістраль. І тоді, коли тими ж колія­ми мчать поїзди-дракони зі своїми жертвами-в’язнями в череві, а «крізь за­ґратовані діри» дивляться «тоскно ґрона мерехтливих очей» людей, одірва­них од рідного краю, замучених і зневажених. Можливо, це злочинці, вбивці, грабіжники? Ні! Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й хер­сонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски» та й всякі «воро­ги» — вчені, учителі, селяни і робітники. Григорій Многогрішний, один із таких арештантів, утікач, розповідає Наталці про причину свого жорстоко­го вчинку щодо майора ОГПУ — НКВД: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він,— його поплічники. А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ.»

Усі, хто відчував себе людиною мислячою, а тим більше свідомим українцем, безжально винищувалися тоталітарною системою, якій потрібні були лише безвільні, безголосі раби, що, не пам’ятаючи свого роду й племені, повністю були б віддані «вождю».

Найогиднішим втіленням сталінізму є образ майора ОГПУ — НКВД Медвина. Цей слідчий зробив собі кар’єру на кістках, крові та страж­данні людей. І пишався цим: «Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв… і навіть всі тигри». «Він дисциплінований, і точний, і не схильний вдаватися у дрібниці». Такі, як честь і саме життя в’язнів. Медвин не марнує часу: у поїзді, їдучи на нову високу посаду, п’є вино і штудіює промову вождя. Цитатами з неї про «бдітєльность» можна прикрити будь-який свій злочин, тортури й знущання беззахисних арештованих. Добитися повної влади над тілом і душею в’язня, змуси­ти його падати на коліна, просити й благати — ось кредо цього служа­ки. Та очі цих замучених усе життя переслідували його, не давали спа­ти. Гине Медвин, як боягуз, від справедливої помсти Многогрішного.

Разом із вождем згинула і система тоталітаризму. Наш народ невпин­но рухається по шляху до демократії. Але ні-ні, та й чується зітхання за «твердою рукою». Ці люди забувають, що народові ота «тверда рука» обійшлася мільйонами життів і невимовними стражданнями.

Своїм гнівним осудом тоталітарної системи І. Багряний застерігає від помилок прийдешні покоління. Письменник виражає глибоку віру в кра­ще майбутнє свого народу, адже в нього завжди були і є такі лицарі духу, як Григорій Многогрішний.