Архів позначки: прониклива щирість

ГЛИБИНА I ЩИРІСТЬ ПОЧУТТІВ ЗАКОХАНОСТІ, ВІРНОСТІ, СВІТЛОЇ РАДОСТІ У ВІРШАХ П. ТИЧИНИ

10 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та I. Франка: «…цілий всесвіт їхні душі творчо поглинали — і водночас на всесвіт світили самі…» Подібне можна сказати і про самого П. Тичину.

Видатний поет ХХ століття, талановитий, тонкий, оригінальний та, на жаль, майже зовсім неоцінений прозаїк і публіцист, цікавий критик та літературознавець — таким був Павло Тичина.

Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тільки йому прита­манну, манеру письма. Кожний вірш П. Тичини — це особлива картина, яку читач уявляє собі. Усе передається за допомогою слів, але результат не можна описати словами:

Десь на дні мого серця

Заплела дивну казку любов.

Я пішов від озерця

Ти сказала мені: «Будь здоров!

Будь здоров, мій любий юначе!.. »

Ах, а серце і досі ще плаче.

Я ішов від озерця

Тичина — поет від природи. Його вірші йдуть від душі, у них він вкладає частку себе. Його інтимна лірика вабить читача своєю чистотою почуттів кохання, оригінальністю образного мислення, описом почуттів героя:

О люба Інно, ніжна Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно,

Сніги, сніги, сніги.

Я ваші очі пам’ятаю.

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Але П. Тичина — не тільки лірик, він ще й живописець. Його твори, які присвячені рідній природі України,— це теж картини. Вони володіють такою ж неповторною глибиною почуттів, як і інтимна лірика.

Я гадаю, що навіть людина, яка ніколи не бачила Вкраїну з її лісами, безкрайніми степами, зрозуміє, що це дійсно дуже гарна країна:

Там тополі у полі на волі

(Захід сонця за обрій поніс)

З буйним вітром свавільним і диким,

Струнко рвуться кудись у далечь.

Але в житті поета були часи, коли треба було писати — Війна. Пала­ють міста і села. Усі піднялись на боротьбу з ворогом. Поезія Тичини теж воювала, ненавиділа, окрилювала. Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленність у проблеми життя і смерті — ознаки його творчості періоду війни:

Тримайте ж високо звання бійця! Вперед несіте прапор Перемоги! Дітей звільняйте, матір і отця! Як бити ворога — то до кінця Сами ж бо не впадуть вони під ноги.

ТЕМА ПАТРІОТИЗМУ В НОВЕЛІ В. СТЕФАНИКА «СИНИ»

10 клас, Твори з української літератури, , ,

Минуло багато десятиліть, відтоді як писав свої новели Василь Семе­нович Стефаник. Уже й часи ніби інші, і життя інше, але його твори досі хвилюють читача. Та що там хвилюють! Кожна новела проймає голову пекучою, як вогонь, думкою, і нема жодної такої, яка б не краяла серце. Примарами минулого встають герої Стефаника, але ніколи не стане ми­нулим те, що захоплює в новелах,— прониклива щирість, людяність кож­ного твору.

Новела «Сини» розповідає про старого Максима, що залишився на старості літ сам. Не тому, що покинули його рідні,— доля забрала. Спо­стерігаючи за тим, як працює Максим, багато чого можна сказати про нього: працьовитий, вправний, землю любить і знає. Звик він працювати коло землі, у цьому вбачав і сенс життя: жити, працювати, ростити дітей, щоб «хата була ясна, аби діти росли», щоб добробут був. Так виховував і синів своїх Андрія та Івана. Отож, коли приїхав старший син Андрій і сказав, що йде воювати за Україну, батько тільки з розгубленості спитав: «За яку Україну?» Він не знав гучних слів. Для нього земля й була завжди часткою Батьківщини, бо тут так само жили й батьки, й діди його. Але син, одержавши освіту, мислив по-іншому: «Підоймив Шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і він справив шаблев у груди,— отут її кров…» Для нього невід’ємною частиною любові до цієї землі було не тільки бажан­ня працювати на ній, але й готовність боронити її від ворога. Відвага сина сповнила гордістю серце Максима, заступивши на якийсь час навіть таку природну любов до свого дитяти, вболівання за його життя. Він тоді й іншого сина — Івана — відпустив з Андрієм. Тільки дружина його чула материнсь­ким серцем, що не побачить синів. Розпач її був таким, що вона не витрима­ла смерті синівської. І ось старий Максим сам. Залишився він зі своїми думами, від яких не втечеш: що залишилося на землі після нього, після його синів. І не може знайти відповіді. Тільки ще завзятіше береться до роботи. Земля — його життя, його робота, сенс усього буття — і нині рятує його від самотності, від розпачу. Ось так без зайвих декларацій, просто і доступно розповів письменник історію людини, що любить землю свою не на словах; він віддав за неї синів своїх — кращих синів великої неньки — України.