Якось з’явився у наших краях побіля Понту, моря Чорного, велетень Геракл. Мандрував собі преславний звитяжець і, гуляючи, відібрав у потвори Геріона гарних коней, гарячих, баских, вороних. Попасти погнав їх у напрямку Борисфену. Тут і застала Геракла зима. Одного разу велетень, закутавшись у левину шкуру, преміцно заснув, а коні зайшли далеко у володіння Гілеї. Вона помітила їх, загнала у степи.
Прокинувся Геракл і став шукати коней. Довго ходив степом, аж доки, нарешті, забрів, як пише Геродот, у Полісся,— тобто у місцину, що на самому півночі степового океану.
Перед велетенською, гарно розмальованою печерою уздрів герой Гілею.
Довго стояв він, зачарований її красою. Глибоко вразили її очі, і коси, і білі груди, і ніжні руки. Нарешті мовив Геракл:
— Царівно Гілеє, чи не бачила ти моїх коней вороних?
— Бачила і зайняла їх, бо столочили вони мої сріблясті трави.
— Який викуп візьмеш ти, богине?
— Я хочу, щоб ти став моїм мужем.
З радістю згодився Геракл, бо дуже гарна була Гілея. Зажили вони разом, любо й мило. Народилося в них троє синів: Агатирс, Ге льон і Скіф.
Одного разу сказала Гілея своєму мужеві:
— Бачу, Геракле, сумуєш ти за своєю вітчизною. Що ж, іди собі додому. Я маю трьох синів, і мені більше нічого не треба. Тільки одне прошу порадити: що з ними робити, коли виростуть? Залишити тут? Послати до тебе? Але кого з них поставити володарем країни?
Мовив Геракл:
— Спасибі, що відпускаєш мене до Еллади. Багато зборов я велетнів, а от краси твоєї і чар твоїх здолати не зміг… Ось мій лук і мій золотий черес з мечем, хто з синів у зрілості натягне тятиву і кого найтугіше обхопить черес, тому й володарювати в Гілеї. Інші хай ідуть в чужі краї здобувати собі долю… (С. Пла-чинда; 280 сл.).