Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії – охоплює понад 150 років. Другий – класичної філософської думки -близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується у V-VІ ст. .е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це: епікурейці /засновник Епікур/, скептики/ Піррон/, стоїки /Зенон із Кітіону/. Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.
Епікур /341-270 рр., до н. е./ філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу “Сад”.
Епікур розділяє своє вчення на три частини – “каноніку” -вчення про пізнання, “фізику” – вчення про природу та “етику”.
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток – атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, а часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. “Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, – нас уже нема”. Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.
В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків – Аристіпа: насолода – єдине благо для людини. Насолоду Епінур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар /99/9555 рр. до н. е. /. До нас дійшла його поема “Про природу речей”, у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи – Зенон із Кітіону. /бл. 336-264 рр. до н. е. /. Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії “вільного поводження”, досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей мас місце індивідуалізація людини, підняття Її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм У світі панує невблаганна необхідність /фаталізм/, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але “мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить”. Мудрість дозволяє стримувати афекти /чуттєві пориви/, але для цього слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – апатію /відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство/. В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептикам. Засновником скептицизму був Піррон /бл. 360-270 рр. до н.е./. За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму – агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.