Архів позначки: Пігмаліон

МОВНЕ ПИТАННЯ — ПРОБЛЕМА АНГЛІЇ… І УКРАЇНИ

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, ,

Свого часу Бернард Шоу сказав про те, що він знає три англійські мови: однією він пише свої твори, другою говорить офіційно, а третьою спілкуєть­ся з друзями. Виявляється не так давно, на початку ХХ століття, для англійців чужою була рідна мова. У п’єсі «Пігмаліон» Шоу говорить про це прямо: «Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід англійською? Тільки чужоземці. розмовляють нею добре».

Шоу, сам за походженням ірландець, хоча й був палким патріотом своєї країни, життя присвятив очищенню, становленню англійської мови — «мови Шекспіра і Мільтона».

Однією з головних проблем п’єси Шоу «Пігмаліон» є питання функ­ціонування мови в державі, більше того — становлення, нормування англійської мови. Шоу ніби звертається до співвітчизників: «Прислухай­тесь і придивіться до рідної мови, навчіться нею користуватися, бо ж ко­жен народ за честь уважає мати мову власну, а не чужу».

У період написання «Пігмаліона» Шоу захоплювався фонетикою. Він уважав, що ідеальна англійська мова, вивільнена від різних діалектів, може змінити мислення людини, зробити її вольовою, розумною, гуманною і благородною.

«Англійці не поважають рідну мову й не хочуть навчати своїх дітей говорити нею. Жоден англієць рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті або презирства з боку іншого англійця. Німець­кою та іспанською мовами може оволодіти будь-який іноземець, а анг­лійською не може оволодіти навіть англієць». У чому ж причина такого ста­новища мови, яка тепер визнана в усьому світі і вважається однією з основних мов міжнаціонального та міжнародного спілкування? Той, хто вивчає англійську, певно, може здогадатися, адже, як казав Шоу, «написання слів настільки жахливе, що людині ні за що самій не навчитися вимовляти їх». Англії був потрібен енергійний ентузіаст-фонетик, який би міг стати мовним реформатором, вивів би цю давню мову хоча б на рівень усенародного спілку­вання в межах однієї країни. Саме таким реформатором і виводить Бернард Шоу у своїй п’єсі професора фонетики Хіґґінса.

Професор чудово знає різні діалекти, безпомилково може визначити, де народилася, жила людина: «.я визначаю місце кожної людини в ме­жах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць». Професор щасливий з того, що його захоплення фонетикою — це не про­сто хобі, це дає й прожиток. «Наш вік,— уважає професор,— це вік ви­скочнів. Скоробагатьки хочуть позбутися свого діалекту», бути справж­німи діловими людьми, але видають себе кожним словом. Отож допомога фахівця-мовника їм конче наобхідна. (Знали б наші депутати! Але вони Шоу, напевне, не читають.)

Боротьба Хіґґінса за чистоту мови, його експеримент доводить, що кожна людина — «Ьото заріепз», а гарна мова робить її високоінтелекту-альною особою, збагачує духовно. Усі ми наділені «душею і божественим даром ясного, виразного слова», потрібно тільки знати свою мову, шану­вати її і вміло використовувати.

Я пишу про проблеми англійської мови і відчуваю, як це актуально і для нашої української. Словами Шоу можна сказати і про нас — кожен укра­їнець «рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті і пре­зирства» з боку іншого українця. Не знаю як для Англії, а для України про­блема рідної мови й досі стоїть гостро. Ми навчаємося в українській школі, маємо державу Україну, пишаємось її культурою і традиціями, але здебіль­шого користуємося мовою російською. Мені дуже кортить часом у транс­порті, на вулиці, в театрі відповісти або щось запитати українською мовою, як усі. І мені соромно, і мій внутрішній професор фонетики, а може, профе­сор совісті, вигукує: «Затям: ти — людина, і твоя рідна мова — це мова Шев­ченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Будь гідним їх». Але я «кур-нюкаю, наче хвора голубиця…». Не дуже хочеться бути білою вороною і важко бути чорним круком. У зв’язку з цим згадується міф про одного з першо-богів — Кроноса. Йому передвістили, що хтось із його дітей забере в нього владу, тому Кронос ковтав усіх дітей, яких народжувала богиня Рея. Але прийде час і замість дитини Кронос проковтне сповиту каменюку, думаючи, що то дитина. І виросте Зевс, і звільнить своїх братів і сестер.

Англія дочекалася свого Зевса — реформатора, який розкрив для наро­ду значення власної мови.

Україна має свою мову, і вона не «жахлива», а «солов’їна», вона одна з кращих у світі.

Професор Хіґґінс розумів, що мова робить людину духовно звеличе­ною, благородоною. Еліза — проста дівчина, донька сміттяра — за корот­кий час опанувала рідну мову, стала справжньою герцогинею. Хотілося б сподіватися, що і ми підведемо голови зі своїх «смітників», усвідомимо значення нашої багатої чудової мови, й наша українська не буде друго­рядною, «сільською» в рідній державі, а посяде почесне місце в серцях і ду­шах своїх співвітчизників. .Тільки де ж наш професор Хіґґінс?

«ВІН ТАК І ЗАЛИШИВСЯ ХОЛОДНИМ УЛАМКОМ БІЛЯ ГАРЯЧОГО СЕРЦЯ ДІВЧИНИ…» (За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , , ,

П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було даро­ване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насоло­джувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну див­ну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така пре­красна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.

Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щас­ливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.

Ми знайомимося із творцем — професором фонетики. Він нагадує Пігмаліона: у нього захоплення — фонетика, за допомогою якої він може змінити людину. Він бере природний необроблений матеріал, «грудку бруду» і витворює довершеність, може з квіткарки зробити герцоги­ню. До того ж професор не любить жінок — недарма він самотній. Спо­чатку події розвиваються відповідно до міфу: із бідної вуличної квіткарки, доньки сміттяра, професор береться «виробити» справжню герцогиню, навчити її розмовляти правильною англійською мовою. Еліза виявляється здібною ученицею, і за якихось там півроку профе­сор «продемонстрував» своє творіння у високому світському това­ристві. Еліза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор звик до цієї дівчини і йому важко без неї обходитися. Як бачимо про­фесор Хіґґінс — фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, він витворив чудову Галатею. Можливо, він і покохав Елізу, але старанно це приховує? Остання сцена п’єси переконує нас у тому, як необхідні одне одному наші герої: вони хоч і сваряться, сперечаються, але за цим проглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий подих кохання кружляє над Елізою і Хіґґінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: «Залиште мені вашу душу..». Саме її душа, при­сутність дівчини, її голос так нобхідні цьому чоловікові. ЗдаєтьАле Шоу зовсім не збирається тішити наше серце. Не за Хіґґінса, та й не за Піке-рінґа зможе вийти заміж Еліза — драматург подарує їй жениха Фредді. Сяйво Елізиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню твор­ця, а дім простакуватого буржуа.

Із чим же залишився Пігмаліон, який так і не зігрівся біля гарячого серця Галатеї? Він залишився архіПігмаліоном — тим, якого не чарують дівчата, не вражає краса, не зваблює кохання. Для аристократа містера Хіґґінса Еліза залишилася простою квіткаркою, здібною дівчинкою, людиною з іншого соціального кола. Можливо, якби вона була не донькою сміттяра, а ученицею-аристократкою, професор зумів би розправити стиснуті крила свого кохання. Але Еліза — нерівня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть «герцо­гинею», але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає «стату­су», «блакитної крові». Для когось це не має значення і цей «хтось» може коха­ти тому, що серце його не може інакше. А для Хіґґінса, певно, все це має значення. Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пігмаліо­на це не розчулює, він залишається «холодним» уламком». Бернард Шоу зма­лював не міфічну, казкову ситуацію. На мій погляд, це реальність. Уявимо собі міфічний фінал п’єси: Хіґґінс одружується з Елізою. Ми радо дочитали остан­ню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але я стою на позиції автора. Бо уявімо тепер реальне життя. Чи буде «комфорт­но» молодятам удвох? Хіґґінс завжди буде пам’ятати «сміттярське» минуле своєї дружини і при своїй грубості не раз їй нагадає, що вона не що інше, як «самовпевнена комаха» або «гнилий качан капусти». У вищому світі швидко дізнаються про походження «герцогині» — дорога туди теж буде закрита.

Та й Елізі я б не радила виходити заміж за Хіґґінса. Це закопмлексований, егоїстичний цинік, який не помічає краси, добра поряд із собою. Він закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експе­римент і результат експерименту, він не хоче задуматися над подальшою долею Елізи, вважаючи, що після науки можна буде «викинути її назад у канаву». Професор Хіґґінс — це «автобус»: усі розбігаються перед ним, а йому начхати на всіх. Еліза називає свого учителя грубіяном, дияволом, без­душною людиною… То чи варто шкодувати, що така «чудова пара» не склалася?

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У ко­го він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в опо­віданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.

Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гаря­чого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати по­гані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ І МОРАЛЬНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ ЕЛІЗИ ДУЛІТЛ (За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , ,

П’єса «Пігмаліон» — одна з найкращих драм англійського письменника Бернарда Шоу. Захоплює вона одразу — з першого рядка! Ти ніби опиняєш­ся в далекій Англії, а персонажі п’єси — твої давні знайомі…

Рясний літній дощ ллє, як із відра. Тут і там несамовито верещать свист­ки»; а ми біжимо, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла. Дивна дівчи­на привернула мою увагу. Вона продавала квіти. У неї зовсім не романтична постать, їй десь вісімнадцять-двадцять років. На голові в неї матроський бри­лик, який назбирав чимало лондонської пилюки та кіптяви. Черевики її ма­ють плачевний вигляд, а волосся так і просить, щоб його вимили. Але крізь її занехаяність проглядає природна врода. Вона привертає увагу ще й тому, що кожному пропонує квіти, як ось: «Купіть у мене квіточку, копітане!» Дівчи­ну звати Елізою, вона донька сміттяра, матері в неї немає, шоста мачуха вигнала її з дому і їй доводиться самостійно заробляти собі на прожиток. Дівчина виросла в Ліссон-Грові, а «жила там у такому хліву — навіть свиней тримають краще». Але Еліза нікому не дозволяє себе кривдити, вона вміє постояти за себе, вона має гордість, навіть трохи самовпевнена. Еліза, певно, велика мрійниця, бо інакше чого б їй демонструвати перед незнайомим хлоп­цем Фредді свою причетність до «Бухингему». Сьогодні Еліза заробила трохи грошенят, настрій непоганий, навіть на таксі приїхала додому! Трохи зіпсу­вав день отой записувач біля церкви.

Ба! Що це? Згасла лампа — скінчився гас. Але й це не біда. Можна вкинути в лічильник ще один пенні і в кімнаті буде світло, але ж дівчина має заощаджувати. Та й мріяти і розмірковувати в ліжкові буде куди кра­ще і дешевше! Еліза знімає із себе деяке верхнє вбрання, шпурляє його на купу всякої всячини й залазить у свою постіль.

«Так, так, так,— думалось дівчині.— Заробіток сьогодні непоганий. Але якийсь черв’ячок гризе душу. Ах, записувач! Елізі згадався джентльмен у портику, який записував її слова — ніби вона щось недозволене говори­ла! А як нечемно він з нею розмовляв! А все через що? Через отой клятий міссанґровський діалект — ніби вона не має права говорити своєю мо­вою. «Затям: ти — людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії.» і ще: «ти, утілена кривдо англійської мови, я міг би зробити з тебе царицю Савську».

Еліза уявила собі царицю, яку вітають у знаменитому Букингемському палаці. Горить блиском вогнів і коштовностей королівська зала, Еліза — найпрекрасніша серед красунь палацу. Із цими думками засинає квіткар­ка; згасають вогники у вікнах бідняків на Ейнджел-корт біля Мікладжон-сової гасової крамнички.

…Ранковий промінець доторкнувся до кінчика носа доньки сміттяра, здригнулися її пухнасті вії і вона повернулася з королівського розкішно­го палацу додому. Ні, не розпач охопив Елізу. Вона тепер знала, що мала робити! Пам’ять у неї була гарна, і вона згадала, що один із джентльменів, який добре знає мову, називав свою адресу: «Вімпол-стрит, 37». «При­ходьте до мене завтра»,— сказав він «копитанові». «І я прийду,— подума­ла Еліза,— хіба я не маю права брати уроки мови? Я навчуся розмовляти правильною англійською і мене візьмуть у квітковий магазин. Чом би й ні?». Еліза причепурилася і «на таксях» поїхала до найвідомішого лон­донського професора фонетики містера Ґенрі Хіґґінса. У кого ж як не в нього навчатися мови бідній лондонській дівчині?!

Еліза з її відомим діалектом спочатку не зацікавила професора, тому він безцеремонно вигукнув: «Забирайся геть — ти мені не потрібна». Але Еліза вміла стояти на своєму: три страусових пір’їни героїчно трималися в неї на капелюсі. Спочатку їй вдалося розчулити полковника Пікерінґа — це вихована людина, яка чемно поводиться і з посудницею, і з квіткар­кою. Пікерінґ, зацікавлений поведінкою і пропозицею Елізи, нагадує професорові про вчорашню розмову, і два дорослих чоловіки укладають угоду: Хіґґінс береться за півроку навчити дівчину мови й манерам, пол­ковник оплачує витрати на утримання Елізи.

Експеримент Хіґґінса завершується блискуче: за декілька місяців ву­лична квіткарка під впливом життєвих умов, інтелектуального спілку­вання, навчання мови преретворюється на «герцогиню». Вона вражає вище товариство манерами, мовою, знаннями.

Пігмаліон витворив Галатею! Із «грудки бруду» засобами мистецтва за допомогою «чарівного різця». Хіґґінсу вдалося зробити довершений витвір, який вражає всіх.

Для вищого світу важливий лише зовнішній бік: манери, одяг, мова, походження. Еліза все це добре засвоїла, вона вміло грає свою роль. До того ж Еліза виросла духовно, вона розрізняє вихованість і нахабство, напускний і справжній аристократизм, вона тонко відчуває добро і зло. Її дратує те, що професор, який узявся її навчати, сам не вміє поводитися чемно ні вдома, ні в товаристві. Квіткарка — дівчина з народу — отрима­ла необхідні знання, її інтелект зріс, вона не має титулу герцогині, але досягла потрібного рівня, до того ж Еліза збагатилася духовно. Вона пе­реросла навіть свого учителя. Але Хіґґінс сприймає її лише як піддослід­ну істоту, матеріал для своїх досліджень. Еліза протестує проти такого ставлення: її розум, душа, почуття вимагають взаємоповаги, людськості у стосунках. Дівчина дорікає професорові за те, що він перетворив її на «герцогиню»: «Краще б ви мене не чіпали. Навіщо ви забрали в мене незалежність? Чому я погодилась на це?». Еліза усвідомлює, що вона «проста й темна», і їй боляче, що видатний професор, учений, джентль­мен ставиться до неї як до порожнього місця. «У мене такі ж почуття, як у всіх,— каже вона.— Мені хочеться лагідного слова, уваги».

Квіткарка змінилася, у її душі розквітли найкращі вияви людських по­чуттів і талантів. У кожної людини живуть таланти, потрібно тільки зуміти їх розкрити. Навчання Хіґґінса, ввічливе ставлення Пікерінґа, увага до її особи з боку довколишніх людей поступово формували Елізу, яка згодом скаже: «Різниця між леді і квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться». Еліза змінилася, перетворилась, ожи­ла, як Галатея, до того ж вона свідомо захотіла змінити своє буття, а це нове буття сформувало в ній нову свідомість. Жаль, що професорові забракувало душевного такту й вихованості. Якби він був не таким гру­біяном і снобом, Еліза могла б стати справжньою Галатеєю — люблячою та ніжною, доброю та уважною. Адже саме тому, що Пігмаліон такий «пігма-ліоністий» — різкий, неотесаний, нечемний,— Еліза замість слів вдячності за науку виголошує обвинувачувальну промову на адресу свого творця.

Мені здається, розвинений інтелект Елізи завжди буде тягти її до таких, як Хіґґінс,— аристократів за походженням, до таких, як Пікерінґ,— аристок­ратів за духом, але її природне чуття їй підказує: «Твоє місце з такими, як Фредді». Думаю, що остання сцена, відверта розмова з Хіґґінсом — це крик душі, яка розривається навпіл. Душа прагне вищого, кращого, досконалішого, а життєві умови диктують своє. У фіналі п’єси Еліза сама не знає, коли була щасливішою: у минулому чи в сучасному; вона не знає, яке в неї майбутнє.

То що ж робити — залишатися в «канаві» і бути весело-безтурботною чи вириватися з «бруду», а потім бідкатися від розвиненої культури й інте­лекту, від внутрішнього діскомфорту?

У часи Шоу — більше ста років тому, дійсно, важко було вирватися з того соціального середовища, до якого належав від народження. Кожен мав ніби своє тавро: плебей, буржуа, аристократ. Але саме ті, хто прагнув чогось більшого, зуміли йти далі, змогли змінити життя і довести, що сво­бода, розкутість духу, висока культура роблять із людини людину.