Архів позначки: Павло Загребельний

СОФІЯ КИЇВСЬКА— СИМВОЛ ДУХОВНОГО НАДБАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (За романом Павла Загребельного «Диво»)

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Де шукати витоки духовності? В історії свого роду, в його прадавніх коренях. Десять століть тому було збудовано Софіївський собор у Києві, а його куполи ще й досі радо вітають сонце. Софія Київська — велич ук­раїнського народу, втілення його мудрості й сили, таланту й слави, сим­вол духовного єднання нації.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, «що ніколи не кінчається і не переводиться», змальовано у романі П. Загребельного «Диво». Софія Київська схвилювала письменника, тому він не міг не звер­нутися до далекої і сивої історії.

І зламуються перед читачем глухі паркани між сучасністю й мину­лим, звучать вічні загальнолюдські питання життя і смерті, тлінного і вічного. Бо вивчати історію — значить думати про майбутнє. Романом «Диво» П. Загребельний стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це пе­редовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. «Цей собор вже з першого дня його існу­вання, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, … і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

Зодчим цього дива став «роб» Сивок, який з глибин лісу пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, що пробудили його творчі сили. Він мав талант від Бога, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

Сивок звів храм, рівного якому не було в світі. І прославить це тво­ріння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й інколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Це була неповторна куль­тура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: «Незвично кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво, як незвичне… Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості».

Сивоок не просто збудував собор, а створив поезію в камені — велич­ну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості українських народних умільців.

Софія Київська — не просто культова споруда. Вона — символ укра­їнської нації, її незламності, незнищенності. І ми, нове покоління, пишає­мося цією коштовною перлиною, доземно вклоняємося перед його твор­цями. Які секрети ховають в собі стіни цього храму, його дивовижні мозаїки і фрески? Софіївський собор — нетлінна святиня українців, оберіг наших душ.

ЗВЕЛИЧЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОСТАТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ФОЛЬКЛОРНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ

10 клас, Твори з української літератури, , , ,

Богдан Хмельницький — гетьман України, видатний державний діяч і полководець. Хмельницький доклав багато зусиль для організації українського війська, встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами, вів непримиренну боротьбу з польською шляхтою.

Про Богдана Хмельницького дуже багато написано у нашій літера­турі. Це один із найколоритніших образів в історії України, який зробив багато для того, щоб країна була вільною і сильною, бо у ті часи кримські татари забирали у полон багато українців. Більша частина України зале­жала від польських панів, і Хмельницький робив багато, щоб країна була незалежною. Народ дуже любив цього гетьмана й оспівав його подвиги у віршах, поемах. Важко знайти у літературі постать, про яку написано так багато. Про нього пишуть письменники, історики, бо ця людина зро­била дуже багато, залишила значущий слід в історії.

Один із найвідоміших романів про Хмельницького — це роман Павла Загребельного «Я, Богдан». У цьому романі читач стає свідком того, як Хмельницький із рядового козака виріс до гетьмана, а народні маси стали вбачати в Богданові уособлення самих себе. Дуже багато важить у цьому рівнянні (Богдан — народ) потужно зображений інтелект, мегасвіт почу­вань і думок гетьмана. Це людина справді титанічного розуму й серця. Ве­лич Богдана у тому, що він першим побачив свій народ в історичному кон­тексті і водночас усвідомив себе вписаним у безсмертя народу. Своє покликання Богдан бачив не в тому, щоб тільки вигравати битви, а щоб «вигравати народну долю». «Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим я думав тої червневої ночі…» — говорить Богдан у фіналі роману. У тих роздумах трапляються часові суперечливі крайнощі («Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення», «на­род ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода одна»); художнє навантаження, що несуть вони, можна трактувати як спробу показати трудність, а часом і суперечливість шляхів, якими йдуть народи та їхні ліде­ри до пізнання великих життєвих істин.

У думі «Хмельницький і Барабаш» розповідається про Хмельниць­кого — виразника інтересів народу і Барабаша — виразника інтересів вер­хівки і середньої української шляхти, яка виступала проти визвольної війни і всіма засобами підтримувала феодальний лад польської держави.

Хмельницький — патріот своєї держави, він закликає «козакам ко­зацькі порядки дати», «ляхів, мостивих панів, у пень рубати». Він на боці пригноблених народних мас і засуджує зрадницьку політику Барабаша, який продався польському королю Радиславу. Хмельницький намагається спочатку повернути Барабаша на свій бік. У Барабаша були королівські листи про надання козакам вольностей. Але ці листи він ховав і не хотів показувати козакам, намагаючись тримати їх у покорі. На заклик Богда­на «козакам козацькі порядки давати, за віру християнську одностайно стати» Барабаш відповідає:

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із ляхами, Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати?

Не погоджується Барабаш разом із Хмельницьким боротися проти польської шляхти. Тоді заради України, заради народу Хмельницький ви­рішує хитрістю забрати у Барабаша королівські листи і підняти коза­цтво на боротьбу з поневолювачами.

У романі Н. Рибака «Переяславська рада» головним образом є Бог­дан Хмельницький. Розв’язанню двох основних завдань присвятив вели­кий гетьман своє життя — визволенню України від чужоземного ярма і об’єднанню України з Росією. Про це співається й у народній думі, що являє собою епіграф до твору:

Ой Хмельницький Богдане, гетьмане,

Добрий розум тобі достався,

Що короля і султана, і кримського хана

Ти відцурався

Та з Москвою навік об’єднався.

Зараз дехто докоряє Хмельницькому, що він зробив неправильно, уклавши угоду з Росією на Переяславській раді. Але Хмельницький вбо­лівав серцем за долю України, дбав про те, щоб її не розшматували воро­ги, щоб шляхта польська не забрала у народу найсвятіше, що є у люди­ни,— християнську віру.

В історії України постать Богдана Хмельницького невід’ємна від най-святіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом пов’язане становлення української держави, формуван­ня української нації. Його внесок в історію рідного народу полягає у виз­воленні придністровських земель від ярма польських магнатів, збереженні мови, культури, будівництві української держави.

Досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один із найосвіченіших людей свого часу, Хмельницький належить до плеяди най-видатніших постатей історії всіх часів. Ніхто так, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ, який дуже любив його за це, увічнив його образ у своїх невмирущих думах і піснях:

Ой спасибі тобі, Хмелю, Й превелика шана, Що врятував Україну Від польського пана.

У своїй творчості народ залишив пам’ять про цю людину, і ще багато поколінь дізнаються про нього. Пам’ять про Хмельницького не вмре, поки живе український народ:

Полягла Богдана голова,

Та слава його козацька не вмре, не поляже

Про лицарство всякому розкаже.

Павло Загребельний (нар. 1924 р.)

Біографії письменників

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став
курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні газети, журнал «Вітчизна»). Помітною для українського літературного процесу став період, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Літературна Україна», де він уславився підтримкою молодих поетів-шістдесятників. У 1979— 1986 рр. очолював Спілку письменників України, був головою комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-ті рр. ХХ ст. письменник відійшов від активного громадсько-політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працюючи на сучасній літературній ниві.
Письменницьку діяльність визнаний майстер-романіст П. Загребельний розпочав із новел та повістей, збірки яких виходили у другій половині 1950-х рр. Серед них привертає увагу повість «Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гіркий досвід, письменник показав подвиг молодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився нацистам. Пізніше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цікавий за композиційним задумом «День для прийдешнього» (1964).
Помітним явищем в українській літературі став історично-психологічний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою. Образ собору в романі подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Він — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звідси трагічна роздвоєність його душі. Роман «Диво» поклав початок цілій серії творів, присвячених українському середньовіччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Зразком «монументального епічного стилю» в українській прозі цього періоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премія СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технічної революції. Завдяки ідейній єдності героїчної біографії академіка-кібернетика Петра Карналя з історією радянського суспільства особисте і державне у творі ототожнювалося, а від-сутність соціального аналізу замінялася морально-етичною проблематикою.
Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соціальних і морально-етичних проблем були присвячені роман «Південний комфорт» (1984) та повісті «В-ван» (1988) і «Гола душа» (1992). Активна творча діяльність П. Загребельного не припиняється і в наш час. Свідченням цього стали його твори останніх років: «Тисячолітній Миколай», «Юлія», «Брухт».