Архів позначки: Павло Тичина

МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ

10 клас, Твори з української літератури,

Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривож­ними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця «Сонячних кларнетів» не має собі рівних — за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емо­ційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршова­них інтонацій.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гар­монією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких зву­чить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Поезія «Гаї шумлять.» починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять — я слухаю. Хмарки біжать — милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння («купаючи мене, мов ластівку», «неба край — як зо­лото», «горить-тремтить ріка, як музика»). П. Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін «думки пря­де», «мріє гай над річкою»), який ще більше посилює відповідність пей­зажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів — шумлять, біжать, гуде, пря­де, мріє, горить). Суголосна людська душа, вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета — уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія «Гаї шумлять.» вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш «Арфа­ми, арфами…», в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчу­ває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок із природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перла­ ми роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою — тогочасного громадського життя:

Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде. Перламутровий.

Подібні настрої — оптимістичне сприйняття світу й очікування чо­гось нового, незнайомого — притаманні й поезії «Там тополі у полі.»:

Йду в простори я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання — ридання бандур.

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьо­му вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші «Світає.»:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і приваб­ливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів, активізуючи ним асоціативне мислення читача. «Промінням схід ранить ніч, мов мечами»,— таким поетичним виразом П. Тичина малює «робо­ту» сонця, цього володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами. Вод­ночас автор і в цій поезії залишається самим собою. Природа для ньо­го — не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Тому він і вдається до паралелізму:

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.

О глянь, що над нами!

Розкраяно небо — мечами, мечами.

Удруге повторений образ мечів, коли П. Тичина в останніх рядках зга­дує про ліричного героя, значно місткіший, ніж попередній. Мечі — не тільки проміння, а й зброя суспільних змагань, бур, гроз, яка розкраяла небо, цей храм природи. Так поєднуються у ранній ліриці поета радість і сум, сміх і плач, гроза і тиша. Так виявляється уміння митця слова про­никливо читати і книгу природи, і людську душу.

Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини — «Ой не крийся, природо.» Ця лірична мініатюра присвячена осені. Але яку гаму людських почуттів вона викликає! Адже і в народній поезії, і у свідомості звичайної людини ця пора року уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість — і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу його в інший стан. Поет використовує ці контра­сти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. Натомість — безгоміння, сон, сум, смуток осінній, позолота крива­ва, тумани, які породжують тугу. І раптово — зміна настрою:

Тільки зірка упала.

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялося серце у тузі!

Плачуть знову сичі. О, ридай же, молись:

Ходить осінь у лузі.

Усім відомо, що коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’яз­ково здійсниться. Чи ж не тому «засміялося серце у тузі»? Це — несподіва­ний образ-оксюмирон, тобто поєднання різко контрастних понять, які за ло­гікою думки ніби несумісні, але в художньому тексті дають нове уявлення. У П. Тичини цей художній засіб вплетено у метафору-персоніфікацію. Подібні творчі знахідки поета не ускладнюють його вірш, а, навпаки, крис­талізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь — це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій.

ГЛИБИНА I ЩИРІСТЬ ПОЧУТТІВ ЗАКОХАНОСТІ, ВІРНОСТІ, СВІТЛОЇ РАДОСТІ У ВІРШАХ П. ТИЧИНИ

10 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та I. Франка: «…цілий всесвіт їхні душі творчо поглинали — і водночас на всесвіт світили самі…» Подібне можна сказати і про самого П. Тичину.

Видатний поет ХХ століття, талановитий, тонкий, оригінальний та, на жаль, майже зовсім неоцінений прозаїк і публіцист, цікавий критик та літературознавець — таким був Павло Тичина.

Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тільки йому прита­манну, манеру письма. Кожний вірш П. Тичини — це особлива картина, яку читач уявляє собі. Усе передається за допомогою слів, але результат не можна описати словами:

Десь на дні мого серця

Заплела дивну казку любов.

Я пішов від озерця

Ти сказала мені: «Будь здоров!

Будь здоров, мій любий юначе!.. »

Ах, а серце і досі ще плаче.

Я ішов від озерця

Тичина — поет від природи. Його вірші йдуть від душі, у них він вкладає частку себе. Його інтимна лірика вабить читача своєю чистотою почуттів кохання, оригінальністю образного мислення, описом почуттів героя:

О люба Інно, ніжна Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно,

Сніги, сніги, сніги.

Я ваші очі пам’ятаю.

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Але П. Тичина — не тільки лірик, він ще й живописець. Його твори, які присвячені рідній природі України,— це теж картини. Вони володіють такою ж неповторною глибиною почуттів, як і інтимна лірика.

Я гадаю, що навіть людина, яка ніколи не бачила Вкраїну з її лісами, безкрайніми степами, зрозуміє, що це дійсно дуже гарна країна:

Там тополі у полі на волі

(Захід сонця за обрій поніс)

З буйним вітром свавільним і диким,

Струнко рвуться кудись у далечь.

Але в житті поета були часи, коли треба було писати — Війна. Пала­ють міста і села. Усі піднялись на боротьбу з ворогом. Поезія Тичини теж воювала, ненавиділа, окрилювала. Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленність у проблеми життя і смерті — ознаки його творчості періоду війни:

Тримайте ж високо звання бійця! Вперед несіте прапор Перемоги! Дітей звільняйте, матір і отця! Як бити ворога — то до кінця Сами ж бо не впадуть вони під ноги.

Павло Тичина (1891-1967)

Біографії письменників, , ,

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козелецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Навчався в бурсі, згодом — Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичина співав спочатку у семінарському, а пізніше — міському хорі. 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях журналу «Світло» і газети «Рада», а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети «Нова рада». Того ж року в Києві вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети». 1923 року П. Тичина переїхав до Харкова і став членом редколегії журналу «Червоний шлях». Належав до «Гарту», потім до ВАПЛІТЕ. У цей період поет був неодноразово критикований за націоналістичні ухили. Аби уникнути фізичного знищення, йому довелося поступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.
З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АН УРСР, членом-кореспондентом Білоруської АН, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1962), міністром освіти УРСР, депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, Головою Президії Верховної Ради УРСР (1953— 1959). Остання збірка поета «Осінні зорі» вийшла друком 1964 року. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.
П. Тичина — один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців ХХ ст. Перші поезії П. Тичини з’являються у 1906— 1907 рр. На зацікавлення юнака літературою мав вплив М. Коцюбинський. Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі «Українська хата». Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко еволюціонував, і вже дебютна збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала подією в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.
«Сонячні кларнети», особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної революції розкривають поема «Золотий гомін» і твори, друковані в періодиці: «Гей, вдарте в струни кобзарі.», «Ой що в Софійському заграли дзвони…»
Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Крутами юнаків П. Тичина написав поезію «Пам’яті тридцяти». Жорстокість більшовицького терору вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі («Одчиняйте двері.», «Війна», «По блакитному степу.», поема «Скорбна мати» та «Дума про трьох вітрів»).
Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки «Замість сонетів і октав» (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки «Плуг» (1920) та «Вітер з України» (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою революції. Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: «І Бєлий, і Блок.», «26-ІІ (на день Шевченка)». Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все ж таки пише такі поезії, як «Голод», «Загупало в двері прикладом», «Хто ж це так із тебе насміятись смів?», уривки з поеми «Чистила мати картоплю.», в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово критикований.
1930 року вийшла друком збірка «Чернігів», у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації, Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм, багатством авторських поетичних новотворів, грою різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії «високої» ідеологічної тематики та «низької» бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовірно, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій. 1934 року П. Тичина видав збірку «Партія веде», яка стала етапною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав багато книжок — проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що написана під час Великої Вітчизняної війни поема «Похорон друга» (1942), в який поет зумів щиро й талановито передати почуття, які виникають у людини під час смерті близьких людей.