Великий київський князь зосереджував у своїх руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову та військову. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини таідеологічну – церкви. Дружина становила собою постійне військо, що у внутрішніх справах виконувало роль апарату примусу. За свою службу старші дружинники (бояри, великі феодали) одержували землі, молодші («отроки», «діти боярські», «пасинки») – частину військової здобичі або плату. На перших порах дарувалась не територія, а право стягувати з відповідного міста чи села податки. Така форма феодального землеволодіння – помісна – не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Згодом дедалі більшого поширення набирає вотчина– спадкове, вільно відчужуване володіння.

На політичні рішення князя могли впливати поради та позиція боярської ради, утвореної зі старших дружинників, міської верхівки, вищого духовенства. Боярська рада користувалася правом «вето».

У періоди послаблення князівської влади важливу роль відігравали віча – народні збори дорослого чоловічого населення. Крім жителів міста, право їхнього скликання мали князь та митрополит. Віче володіло досить широкими можливостями впливу – аж до вигнання неугодного князя та запрошення іншого.

Основними верствами феодально залежного населення були:

смерди – більшість селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

закупи – люди, які втративши в силу різних обставин власне господарство, змушені були подаватися в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

рядовичі – селяни, котрі уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх могли продавати, дарувати, передавали у спадщину;

холопи – населення, яке перебувало у цілковитій власності феодала.

Переважна більшість мешканців міст була ремісниками різних спеціальностей. Вони об’єднувались у корпорації на кшталт західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки становили водночас головні площі, на яких вирувало життя, зокрема збиралися віча.

Могутньою і прекрасною були ма­теріальна та духовна культура Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми в містах та дерев’яні церкви в селах, розкішні палаци, здебільшого з каме­ню й цегли, в два, три й більше поверхів – для князів, пишні дерев’яні хороми для великих бояр, ошатні дерев’яні зрубні жит­ла – для середніх прошарків населення (бідно­та тулилась у напівземлянках), створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків, що увійшли до народної пам’яті під поетичним наймен­ням «змійові вали». Навіть порівняно невеликі гради являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами.

Значного розвитку в Київській Русі набула церковна архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. Ярославом Мудрим було зведено найбільший храм держави – Софійський собор. За його зразком побудовані: Спаський собор у Чернігові, Софійські собори – у Новгороді та Полоцьку.

Витривалі й працелюбні русичі вирощували хліб (основні зернові куль­тури: жито, просо, ячмінь, пшениця й овес; у лісовій зоні використовувалась підсічна система із застосуванням легкої сохи; в степах й лісостепу – перелогова система, плуг із залізним на­ральником). Не останнє місце посідало скотарство (великими стадами корів і кіз, табунами ко­ней, отарами овець володіли князі й багаті бояри). Русичі мали розвинені ремесла: ковальське, ювелірне, гончарне, обробку шкіри, дерева й кістки, виготовлен­ня виробів із скла – браслетів, намиста, перснів, кубків, пляшок, віконного скла. Залізо масово добувалося з болотяної руди. Кожна жінка досконало володіла домашніми ремеслами: прядінням, ткацтвом, виготовленням одягу. Багато продукції постачали промисли: мисливство й рибальство, бортництво – добування меду диких бджіл, бджільництво.

На весь світ уславились вироби руських майстрів, наприклад дорогоцінні зо­лоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні срібні прикраси. Як і золоті діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо, срібні карбовані браслети з черню київського виробництва на­лежать до найвитонченіших зразків середньовічного мистецтва.

Купців руських добре знали на торгах міст Візантії, країн Кавказу й Арабського Схо­ду, Поволжя (Хозарський каганат і Волзька Бол­гарія), Германії, Франції, Угорщини, Чехії, Польщі. На продаж вони везли шкурки куниць, лисиць, бобрів, білок, мед і віск, вироби ремісників (це були шкіряні й металеві вироби, зокрема зброя, витвори ювелірів). Гнали вони й рабів (в самій Русі рабовласництво поширення не набуло). Додому ж поверталися із чужоземними золотими й срібними виробами, посудом, дорогими тканинами (шовк, парча, оксамит), олією, вином, фрук­тами, різноманітними ремісничими виробами.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Крім традиційного засобу розрахунків – шкурок хутрових звірів – на ранньому етапі (VІІІ–Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші – срібники і златники. З ХІ ст. при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні зливки – гривни. Останні відомі трьох типів – київського, чернігівського та новгородського.

Міста виступали культурними осередка­ми. Тут діяли школи й книгописні майстерні, виготовлялися твори прикладного мистецтва, при храмах та мона­стирях існували бібліотеки, писалися ікони, складалися літописи та агіографії – житія святих. Творилася й усна історія у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень та билин, інших фоль­клорних пам’яток.

Найвідоміший монастир – Києво-Печерський, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

Перші школи в Києві, а можливо і в інших великих містах Русі, започаткував Володимир Святославич. Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти, існувало й «навчання книжне», котре передбачало вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики – прообраз майбутньої вищої школи.