Одразу після виходу роман Ю. Яновського «Вершники» одержав схвальні, захоплені відгуки читачів. Офіційна ж критика сприйняла його насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильність автора до партії комуністів, більшовицькій ідеї.

Тепер ми можемо зрозуміти, чому. Адже письменник змалював Ук­раїну не тільки в її кривавому протиборстві, а також в її багатих тради­ціях та звичаях, народній творчості. Це не тільки не схвалювалося, а навіть заборонялося. Художня тканина твору наскрізь пронизана пісенністю, героїчністю народних дум, сумом плачів та закликань.

Найбільш цікава з цього погляду новела «Дитинство». Перед нами проходить усе життя українського селянина-степовика — від народжен­ня до смерті. Це його радощі та болі, нестатки та злидні, темнота і пияц­тво, а разом з тим — дивовижне єднання з природою, вміння задовольня­тися малим, бачити прекрасне у найбуденнішому, потяг до краси.

Ось як малий Данилко сприймає «голу, порожню рівнину», яка ви­кликає подив у нестеповиків — як там можна жити взагалі: «.степ про­стелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти.»

Навіть малий хлопець знає, які рослини їстівні, а які — ні, бачить на­вколо багато своїх друзів — і жайворонка, й орла, і чорногуза-землеміра, і ящірку, і диких бджіл.

Постійні нестатки привчили цінувати і вважати смачними «шкорин­ку з хліба й маленьку цибулину та солі до неї», а «кислий-прекислий си­рівець та ячні коржі» — «розкішною вечерею».

Прадід Данилків був «господарем степових звичаїв». Він говорив, що весну починає бабак, який прокидався на Явдохи до сходу сонця й свистів. Примічав, «звідки в цей день вітер, коли з Дніпра — риба ловитиметься, коли з степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай, а побачив­ши першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі — «на тобі, ла­стівко, на гніздо!» Радив онукові топтати перший ряст, щоб Бог дав діжда­ти рясту й наступного року.

Після першого весняного грому дівчата бігли умитися з криниці і втертися червоним поясом — на красу; хлопці намагалися підняти ріг хати — на силу. На Сорок Святих у школу учительці несли сорок буб­ликів, а самі діти ласували печеними з тіста жайворонками. На Теплого Олексія виставляли бджіл для обльоту. Вербної неділі прадід злегка хльо­став онуків свяченою вербою, приказуючи: «Верба хльос, бий до сльоз! Верба б’є, не я б’ю. За тиждень — Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!» Вечорами дівчата співають вес­нянки, славлячи весну.

Потім діти, замурзані й голодні, бігали під теплим дощем, закликаю­чи цілющу вологу на поля та городи: «Дощику, дощику! Зварю тобі бор­щику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся».

Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навіть смерть когось із близьких здавалася Данилкові святом — можна досхочу наїстися. Але при тому залишалося поняття честі роду (хлопчик бився з кожним, хто посмів глузувати з його п’яного батька); потяг до краси (мати чудово розмальовувала печі собі й людям, пекла найкращих жайворонків). Батькові прощали все за його спів, за любов до праці, майстерності як виз­начника вартості людини: «Малий чабанець. може вивчитися на чабан­чука й вийти на чабаненка, і, нарешті, заступити батька-чабана.»

То ж не можна не замилуватися оцим чарівним поетичним світом, змальованим письменником, не подивуватися мудрості наших предків, кожен обряд і звичай яких мали глибокий зміст і практичне значення.

Добре, коли б ми пам’ятали й підтримували ці кращі традиції наших пращурів.