Павло Михайлович Губенко (більше відомий як Остап Вишня) зумів втілити у своїх мудрих, дотепних, кмітливих, щирих і безпосередніх ге­роях риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн душі людської торкало і торкає вишнівське мудре, дотепне слово.

Палітра письменника досить різноманітна. Це і лагідна, м’яка усміш­ка, сповнена любові і приязні до людини. Й ущипливий дотеп, коли йдеть­ся про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво.

Цикл творів «Моя автобіографія» сповнений саме м’якого і доброго усміху. Скільки тепла і любові до людей, що його оточували в дитинстві, передає нам Вишня в оповіданні «Моя автобіографія»!

Оповідання «Як ми колись учились» і «Ох і лікували нас» розпові­дають з тонким, ненав’язливим гумором про те, як жило село за часів ди­тинства письменника.

«Дуже рано починалась професійна освіта на селі»,— пише Вишня. Діти ще тільки починали ходити, а їм уже доручали пасти гусей. Верши­на цього етапу «профосвіти» — уміння пасти коней.

Дітей змалечку привчали працювати, вчили, що без праці неможли­во прожити, та воно і справді так.

Баба Палажка «значно професоріша від самого професора» знахар­ством і молитвами відганяла хвороби од дітей і дорослих. У цьому мож­на побачити і недостатній рівень життя на селі, і невмирущі народні тра­диції. Адже зараз до таких «баб Палажок» теж звертаються матері, щоб вони «вилили переляк» дитині або вивели пристріт.

Автор передає самобутню колоритну лексику, певні дійства, що су­проводять процес лікування.

Кожен рядок цих творів перейнятий любов’ю до людей, котрі жили нехитро і щиро, допомагали один одному, чим могли, і в своїй простій муд­рості були «значно професоріші» деяких глибокодумних своїх сучасників.

Але за легкістю розповіді можна побачити і злиденність життя селян, їхню важку працю, бажання вивести своїх дітей «в люди».

Творам Остапа Вишні властиве глибоке проникнення у світ людини, що розуміє красу, сприймає її й сама стає творцем. А гумор тільки допо­магає сприймати серйозне в житті з усмішкою.