Архів позначки: Міґель де Сервантес

«ВІЧНІ ОБРАЗИ» УСВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів відкривали наступні покоління.

Але в літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо пе­ребільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне поколі­ння людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди прита­манні людині.

У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «най-популярнішими іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у тво­рах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них зверталися Гойя і Пікассо, Масс-не і Мінкус.

Безсмертна книга народилась із задуму написати пародію й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVI століття, коли жив і тво­рив Сервантес. Та задум письменника ширився, і на сторінках книги ожи­вала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лица­ря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично-конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь-якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю — не ідеальною, «земною».

Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: зав­жди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виник­ло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне прагнен­ня до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, ди­вацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен поко­хати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрас­ну даму).

Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’я­зані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Серван-тес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.

Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гам-лет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання — наслідок глибоких роздумів про приро­ду зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишить­ся вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не до­зволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особли­вого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли кожна лю­дина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання».

Можна навести ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.

ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ В ОБРАЗІ ДОН КІХОТА (За романом М. де Сервантеса «Дон Кіхот»)

Лицарі минулого. Вони бентежать душі жіночої половини су­спільства уже протягом кількох століть. Чи, може, то живе в наших ду­шах туга за незнаною минувшиною, чи не вистачає сили і мужності в на­ших сучасниках. Юнакам же в обрисах попередніх епох увижаються лицарські турніри і славні звитяги.

А славнозвісні кодекси честі! Чи й справді дотримувались їх воїни минулого, чи це тільки вигадка? Навіть якщо вигадка, то така, яку варто наслідувати. Недаремно ж епоху Відродження називають епохою титанів. Одним із них був бідний ґідальго Міґель Сервантес, який увіковічив себе багатством душі свого героя — лицаря сумного образу — Дон Кіхота.

Ми майже нічого не знаємо про Дон Кіхота, крім того, що його майно складається з успадкованого давнього щита, списа, худої коняки та мис­ливського собаки. Як дворянин він має змогу бувати на полюванні. Ми дізнаємося, що героєві близько п’ятдесяти років, але не знаємо, звідки він родом, хто його батьки, чим займався досі. Але на наших очах герой пе­ревтілюється у безрозсудного лицаря.

Начитавшись лицарських романів, Алонсо Кіхано уявив себе одним із них, назвавшись Дон Кіхотом. Але йому до вподоби не лише лицарські пригоди, а висока мета боротьби зі злом. І тоді він намагається підкори­ти своїй вигадці повсякденність. Світ реальний витісняється світом фан­тастичним. У його уяві кобила стає бойовим конем, а сам він — бідний дворянин — мандрівним лицарем, захисником знедолених.

Перша пригода Дон Кіхота виглядає дуже комічною, коли він веде бій з вітряками, вбачаючи в них велетнів. Іноді цей дорослий чоловік здається дитиною в своєму розумінні дійсності. Він вірить у людську порядність там, де її немає. В епізоді з побитим хлопчиком-пастушком Дон Кіхот, як і хлопчик, виглядає трагічним. Хлопчик — від побоїв бага­тія, який не платить йому грошей за роботу, Дон Кіхот — від своєї сліпої віри в людину.

Смішним виявляється і героїзм лицаря, адже господар постоялого двору не потребує покарання своїх образників, він вимагає від Дон Кіхота грошей за ночівлю.

Під час протиставлення автором Дон Кіхота дону Дієго виявляються високі пориви одного і дрібне благополуччя іншого.

І хоча поєдинок із левом теж виглядає комічно, герой постає перед нами людиною дуже сміливою, проте він живе у фантастичному вигада­ному світі.

Кульмінаційним моментом зіткнення його з дійсністю стає пере­бування у герцогському замку. Вельможі зрозуміли безумство Дон Кіхота, як розуміли його всі, крім хіба що Санчо Панси та розбійника Роне Гинарі, які не завдавали йому ні морального, ні фізичного болю. А освічені і витончені вельможі знущаються з лицаря. У словесних по­єдинках і лицар, і зброєносець виходять переможцями, але підлість па­нівного класу таки перемогла. Герцог і герцогиня виставили гостей блазнями, а згодом завдали і фізичного болю, нацькувавши роз’яре­них кішок, і побили.

Але розчарування лицаря з’явилося значно пізніше, навіть не тоді, коли він зрозумів, що не може звільнитися від чар своєї Дульсінеї, а тоді, коли зрозумів, що люди не боряться зі злом (це видно і в епізодах із вигнанням народу морисків) і не намагаються його викорінити.

Дон Кіхот помирає, але його благородні пориви залишаються жити в віках. А ще залишається з нами його добра мудрість:

«Свобода, Санчо, є однією з найдорожчих щедрот, які небо вили­ває на людей; з нею не можуть рівнятися ніякі скарби. Заради свобо­ди, так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям, і, на­впаки, неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть трапитися з людиною».