Архів позначки: Мертві душі

ЄДНІСТЬ САТИРИЧНОГО І ЛІРИЧНОГО У ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВІ ДУШІ»

9 клас, Твори з зарубіжної літератури, ,

Скарбниця творчості Миколи Васильовича Гоголя збиралася на народ­ному підґрунті. Саме тому його твори сповнені водночас і гніву, і любові. Гніву — до тих, хто нівечить людські долі, любові — до народу.

Ці парадоксальні суперечності простежуються протягом усього тво­ру. Адже суперечливим є вже те, що поема має назву «Мертві душі», те, що сатиричне і ліричне в ній виступає в єдності.

Проте з кожною главою твору наростає викривально-сатиричний пафос. Якщо звернутись до образів твору, то можна побачити низку са­тиричних персонажів, серед яких і центральний образ, і декілька його оточуючих. Наприклад, Манілов разом із дружиною презентують Чичи-кову список померлих селян, перев’язаний рожевою стрічечкою. Яке ж огидне відчуття викликає цей штрих! А сам Чичиков? Авантюрист, заці­кавлений у нещасті інших людей заради своєї вигоди: «А теперь же время удобное, недавно бьіла зпидемия, народу вимерло, слава Богу, нема­ло». Двуликий добродій дякує Богові за людське горе!

Та хіба тільки він. Герої гоголівської сатири — люди обмежені, не здатні на душевні пориви. А їх захоплення не виходять за межі супу та котлет. Отже, предмети домашнього побуту важать в їхньому житті значно більше, ніж високі почуття.

Блискуче, гостросатирично письменник розкриває ту істину, що у то­гочасному суспільстві людина не здатна відчувати симпатію, дружбу, по­вагу, любов.

Із найглибшою сатирою звучить тема столиці у «Повісті про капіта­на Копєйкіна, де відверто протиставляються державні мужі простій лю­дині. А символом державної влади якраз і виступає Петербург — пиха­тий, розкошуючий, розбещений і ситий.

Зображення ж простих людей пройняте поезією. Та й сама авторська оповідь містить безліч ліричних відступів, авторських монологів і роз­думів про життя, мистецтво, про Батьківщину. А спогади про Батьківщи­ну доводять автора до глибокого трепету: «Не так ли и ть, Русь, что бой-кая необгонимая тройка несешься! Дьмом дьмится под тобою дорога, гремят мость, все отстает и остается позади. Остановился пораженньй божьим чудом созерцатель: не молния ли зто, сброшенная с неба? что значит зто наводящее ужас движение? и что за неведомая сила заключе-на в сих неведомьіх светом конях? зх, кони, кони, что за кони!».

І ще більш контрастним стає цей авторський ліризм сатиричному по­казові співаючого Чичикова. Здавалось би, що тут дивного? Адже з пра­давніх часів пісня супроводжує людину протягом усього життя. Але ж то людину! А Чичиков? Нелюдь, що придбав майно у вигляді мертвих душ.

Читаючи цей епізод твору, намагаєшся зрозуміти і почуття автора, і прихо­ваний зміст слів, вкладених в уста візниці Селіфана: «Вишь ть, как барин поет!». Геніальність самої теми «Мертвих душ» виявляється у багатстві різних значень і протиставлень понять мертвих і живих душ, коли починаєш ро­зуміти глибину і важливість для поеми того ліричного відступу, де мова йде про те, що «.на свете дивно устроено: веселое мигом обратится в пе-чальное, если только долго застоишься перед ним.».

Отже, М. В. Гоголь довів, що характер людини формується під впли­вом суспільного середовища. Тому можна стверджувати, що предметом сатири письменника були не окремі особистості, а громадські пороки суспільства.

ПАНОРАМНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА У ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВІ ДУШІ»

9 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , , , ,

Кожний митець прагне створити таку перлину, яка б знайшла гідне місце у його творчості. Вінцем творчості Миколи Васильовича Гоголя вважається поема «Мертві душі».

Темою твору стало зображення дійсності кріпосницької Росії, а дійсність ця неймовірна, бо з точки зору здорового глузду там можуть відбуватись найнеймовірніші події.

Миколаївська Росія показана автором через страшні образи її хазяїв. М. В. Гоголь створив портрет поміщицького класу, який складається з п’я­них офіцерів, гравців, псарів або просто манілових, собакевичів, коробо­чок і плюшкіних.

Велике узагальнююче значення мають сатиричні образи Гоголя. Вони сягають далеко за межі викриття феодально-кріпосницького суспільства.

У Плюшкіна гниє хліб, пропадає даремно все те, що могло б забезпе­чити життя помираючим з голоду селянам.

Усі інші поміщики: і Манілов, і Коробочка, і Ноздрьов, і Собакевич — сприймаються начебто подвійним зором: по-перше, ми бачимо їх такими, якими вони здаються собі, і, по-друге, такими, якими вони є на­справді. Порівнювати образи поміщиків не варто. Адже вони суто індив­ідуальні, хоча є одна ознака, за якою ці образи поєднуються в ланцюжок: протягом твору згущається їх антилюдська сутність.

Але картина російського життя не може бути повною без показу жит­тя кріпосного семейства під владою поміщиків. Це картина голоду, злиднів, гноблення: «Попадались вьгтянутьіе по снурку деревни, построй-кою похожие на старье складеннье дрова, покрьтье серьми крьшами с резньми деревянньми под ними украшениями в виде висячих шитьх узорами утиральников». Зрозуміло, чому кріпаки мруть від лихоманки, адже: «.у Плюшкина для всей дворни, сколько ни бьло ее в доме, бьли одни только сапоги, которье должнь бьли всегда находиться в сенях. Всякий призьваемьй в барские покои обькновенно отплясьвал через весь двор босиком, но, входя в сени, надевал сапоги и таким уже образом являлся в комнату». Зрозуміло, як жили дворові-селяни восени і взимку, не говорячи вже про голод. І хоча люди «низького походження» показані автором не крупним планом, а загалом, проте показ народного життя в творі є дуже важливим. Але все ж є у поемі образи селян, які вражають влучністю свого показу. Це і дівчинка Пелагея, яка не знає, де праворуч, де ліворуч, і хлопчик Прошка у великих чоботях, і ті трударі — стельма­хи, плотники, мулярі, що увійшли до списків померлих селян.

Безумовно, образ Павла Івановича Чичикова уособлює внутрішній конфлікт між пристойною зовнішністю і внутрішньою підлістю, проте у творі він є лише засобом дослідження корінних проблем тогочасної дійсності. Адже у композиційному плані головне місце у поемі займає зображення поміщицького і чиновницького світу, без якого панорамне життя суспільства неможливе.

Навіть у протиставленні показу сонного життя поміщиків і жвавого побуту губернського міста є щось разюче. Спочатку здається, що потрап­ляєш в інший світ — світ пристрастей і життя, а виявляється, що місто так само мертвенно існує, як і маєтки. І хоча чиновників М. В. Гоголь зоб­ражує менш детально, ніж поміщиків, проте саме вони створюють колек­тивний портрет губернської влади. Письменник розкриває ставлення представників цієї влади до своїх службових і державних обов’язків, які сприймаються як засіб для розбещеного ситого життя: «Он видел, каки-ми щегольскими заграничньми вещицами заводились таможеннье чи­новники, какие фарфорь и батисть пересьлали кумушкам, тетушкам и сестрам. Не раз давно уже он говорил со вздохом: «Вот бь куда пере­браться: и граница близко, и просвещеннье люди, а какими тонкими гол-ландскими рубашками можно обзавестись!». Надобно прибавить, что при зтом он подумьівал еще об особенном сорте французского мьіла…» Ось він, ще один прояв мертвої душі!

Отже, тема мертвих душ у поемі М. В. Гоголя виникає у найважливі­шому і найглибшому значенні: суспільство миколаївської Росії не сприймало живу людську душу і людські стосунки, підносячи мертву душу грошей і всіх проявів збагачення.