Суттєву роль у міжцивілізаційних відносинах відіграли номади (грец. nomades — кочівники) — кочові спільноти євразійських степів, становлення яких відбулося у другій половині II тис. до н. е. Вони контактували з цивілізаційними центрами від Китаю до Центральної Європи, швидко розповсюджуючи окремі (зазвичай військові) винаходи, контролювали трансконтинентальні торговельні шляхи. Величезні макрополітичні об´єднання кочівників займали територію від однієї цивілізації до іншої. У мовному сенсі їх середовище було переважно індоєвропейським, за антропологічними характеристиками — європейським, вважає український дослідник Ю. Павленко. Війни, міграції призвели до інтенсивних контактів із сусідніми цивілізаціями. Не створивши суцільної зони, вони були пов´язані спільними культурними особливостями, релігійно-міфологічними уявленнями, заснованими на культі сонця, символіці «звіриного» стилю тощо.
Найдавніші індоєвропейці у IV—III тис. до н. е. рухалися степами Євразії на схід і досягли Півдня Сибіру, Монголії, Індії, Ірану. Впродовж І тис. до н. е. три іраномовні людності (кіммерійці, скіфи, сармати) кочували украінськими степами зі Сходу, нащадки найдавніших індоєвропейців поверталися з Великого степу на землі України.
Підйом номад Надчорномор´я пов´язаний зі створенням у степовій, лісостеповій Україні та Криму макрополітичної системи іраномовних скіфів, що контролювали торгові контакти між землеробами та грецькими торгово-ремісничими факторіями на узбережжі Чорного моря. Розквіт Великої Скіфії, на яку вплинули як Близький Схід, так і античні поліси, припадає на V—IV ст. до н. е. Атмосферу піднесеної анімалістично-міфологічної духовності у прикладному мистецтві скіфів відображає «звіриний стиль». Шедеври пластики репрезентують міфологічні антропо- і зооморфні зображення, символи, у т. ч. зображення землі у вигляді орнаментального плетива. Цей символ дійшов до часів Київської Русі, відобразившись у срібних наруччях, різьблених шиферних плитах Софійського собору у Києві, заставках давньоруських книг.
Основним джерелом відомостей про скіфську культуру та міфологію були античні історики, зокрема Геродот, який описував скіфів у IV книзі «Історії». Городища осілих скіфів (Каменське, Більське, Неаполь Скіфський) не збереглися. Для реконструювання їх міфологічних уявлень були використані артефакти, що збереглися у курганах-похованнях. Амфора з кургану Чортомлик Дніпропетровської області (поховання жриці) ілюструє традиційне для індоєвропейців уявлення про будову Всесвіту. Центральним зображенням є рослина, на пагінцях якої — квіти, ягоди, серед гілок — степові птахи. Таким скіфи уявляли «дерево життя» — іпостась Великої Богині. Вище — розгорнуті у часі сцени приборкання та принесення богам в жертву коней. На верхній фризовій смузі зображено грифонів, що шматують оленя. Очевидно, всі зображення відтворюють тридольну міфологічну модель Всесвіту: Верхній — божественний, Середній — людський, Нижній — світ померлих. Пластичними засобами передано відчуття циклічності і простору, відтворено рух, святенність жертвопринесення і повсякденність життя під орудою божества.
Тридольну модель Всесвіту представляє золота пектораль місяцеподібної форми (IV ст. до н. е.), що має три поля з ажурних композицій, розділених чотирма крученими гривнями (курган Товста Могила поблизу м. Орджонікідзе). Три смуги — три рівні зображень: зооморфний — грифони роздирають коней; рослинний — «дерево життя»; антропоморфний — сцени із життя скіфів. Середня смуга — зображення «дерева життя» з птахами, квітами, що розростається з солярної розетки в середині. Дослідники вважають це образом Богині-Матері (Вічності), адаптованим кочовим і осілим населенням регіону. Верхня смуга представлена ієрархічною композицією із зображенням двох скіфів, які, стоячи навколішки, тримають сорочку з овечого хутра (можливо, образ античного золотого руна), та сценами кочового життя. Центральну композицію можна розглядати як своєрідний триморфон — традиційну для Єгипту та Близького Сходу сцену поклоніння божеству (крилаті сфінкси чи генії поблизу «вікового дерева», сфінкси обабіч скарабея тощо). Такий триморфон представлений на рельєфах саркофага Зміїного кургану (IV ст. до н. е.), де скіфському «дереву життя», яке ототожнюється з образом Богині-Матері, віддають почесті Гера та Аполлон.
Образ золотого руна пов´язаний з міфологією аргонавтів (мореплавство в Чорному морі було дозволено представникам міст, жителі яких брали участь у поході в Колхіду). Золоте руно сприймалося як тотем (предмет, який був об´єктом релігійного вшанування) Зевса. Вірогідно, у міфосвідомості давніх скіфів поєдналися елліністична міфосистема із скіфськими міфологічними образами. За іншою версією, образи золотої пекторалі можна витлумачувати на основі давньоіранської дуалістичної ідеології протистояння добра і зла (міфологія зороастризму).
Скіфські прикраси, предмети культу та побуту, елементи зброї, одягу виконували також ідеологічну функцію — несли сакральну інформацію, відображали елементи культу. Ідеться про пластичне втілення світорозуміння, міфологічних та ідеологічних уявлень скіфів, які вплинули на світогляд їхніх сусідів-слов´ян.
Релігійно-міфологічні вірування скіфів фрагментарно подібні до давньоіранської міфології. Основні їх сюжети сформувались приблизно на початку І тис. до н. е. Пантеон складався з 7 божеств, яким Геродот знайшов відповідність у грецькій міфології: на вищій сходинці — Табіті (Гестія), нижче — Папай та Апі (Зевс і Гея), ще нижче — Ойтосир/Гойтосир (Аполлон), Аргімпаса/Артимпаса та ще два безіменні божества. Царські скіфи поклонялися Тагімасаду/Тамімасаду (Посейдону). Табіті — жіноче божество домашнього вогнища або вогню взагалі, має багато втілень і титул цариці скіфів, що доводить її зв´язок із сакральною царською владою. Вважається, що вона зображена на золотих бляшках із Чортомлицького кургану, поруч з нею — вівтар з вогнем, людина, що тримає посудину.
Геродот виклав дві версії міфу про походження скіфів. За першою, першолюдина Таргітай народжується від Зевса та дочки Борисфена (давня назва Дніпра); три його сини започатковують різні частини скіфського народу. З неба падають золоті плуг з ярмом, сокира та чаша, і лише молодший син Колаксай оволодіває предметами і стає володарем країни. За другою версією Геродота, герой, ототожнений з Гераклом, після здійснення подвигів приходить до Скіфії, де засинає від втоми. Прокинувшись, розуміє, що втратив коней, умовою повернення яких є шлюб з міфологічною жінкою-змією. Від їх трьох синів пішли три народи Причорномор´я. Лише їхній молодший син — Скіф — зміг оволодіти луком та підперезатися поясом з чашею, що залишив герой (Геракл), і став родоначальником скіфських царів.
Дослідники трактують «Папай» як «батько»: Зевс/Геракл-Папай — прабатько скіфів. Різноманітні образи дружини Папая-Зевса пов´язані з водою і землею. Папай — божество неба, сонця. Шлюб неба і землі — загальний індоєвропейський мотив. Народжений від цього союзу персонаж (Таргітай, Геракл скіфський чи Скіф) має подвійну природу (людина і божество), можливо, він персоніфікує середню зону космосу у космогенезі — походження світу людей. В окремих найбільш еллінізованих сюжетах Геракл-Таргітай постає як культурний герой; жіноче божество — одночасно у ролі його дружини та матері. В іранській міфології наявний не характерний для античності мотив інцесту (статеві стосунки між найближчими родичами) першої людини із власною матір´ю (скіфська схема тотожна зороастрійському міфу про Гайомарта і його матір Спандармат).
Імена синів Таргітая-Геракла — Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай — мають спільний елемент «ксай», що перекладається з іранської як «володар, цар». Перші частини імен, вірогідно, означають «гора», «глибина», «сонце». Міф про трьох братів створює вертикальну модель світу, де Верхній і Нижній світи пов´язані горою. Ця структура подібна до потрійних соціально-політичних структур Скіфії — інституту трьох царів, трьох головних жерців, трьох станів (каст). Роди, які походять від трьох синів, трактують або як племена, або як соціальні касти, отже, міф відображає або етноплемінну, або станову структуру спільноти. Сакральні атрибути співвідносять із соціальними категоріями: плуг із ярмом — землероби і скотарі; меч (сокира) — воїни; чаша — жерці. Є згадки про кольорову символіку: білий пов´язаний із жрецтвом, червоний — з воїнами.
Сарматський стиль у мистецтві (синтез скіфського «звіриного» стилю із середньоазійським) поширився в Європі завдяки готам та гунам, домінував у європейському прикладному мистецтві упродовж І тис. н. е. Саме з цієї мистецької традиції бере початок «звірина» орнаментика, до якої вдавалися скандинавські вікінги, а давньоруські ченці-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст. Вірування сарматів ґрунтуються на притаманному всім індоіранським народам семибожжі з провідним культом бога війни (символ — меч), поклонінням вогню та сонцю. За Геродотом, савромати (сармати) пішли від шлюбу скіфського парубка й амазонки. Їх вірування поєднують елліністичні елементи з віруваннями середньоазійських народів.
Сарматський компонент увібрали анти степової України (пеньківська археологічна культура V—VII ст.). Сармати і скіфи вплинули на формування мови, культури антропологічного типу українців, як зазначає український історик Л. Залізняк. Їх нащадками певною мірою можна вважати сіверян, про що свідчать літописні дані, пам´ятки культури Північно-Східної України (IX—X ст.).