Архів позначки: інтимна лірика

ІНТИМНА ЛІРИКА ДМИТРА ПАВЛИЧКА

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле ли­стя» І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого — одна з ха­рактерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втра­ченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття прой­мають цикл поезій «Пахощі хвої». Ця тема пізніше продовжена у книзі «Гранослов» і найглибше розроблена у збірці «Таємниця твого обличчя». «Вічна» тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.

Вірш Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою.» порушує важливі морально-етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.

Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему ко­хання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною дра­мою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорож­ча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислюва­лася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німот­ного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.

Поезія «Два кольори» — твір також емоційно-роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними і чорними нитками вишила мати сорочку для сина, який «малим збирав­ся навесні піти у світ незнаними шляхами». Немало тих шляхів пройде­но від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…

Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня лю­бові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що во­дило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні до­роги, як узори на материнім гаптуванні.

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

«Вічна тема» Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у по­мислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета «Моя любове, ти — як Бог?» — яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого вели­ким коханням серця.

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ВИРАЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОЧУТТЯ В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ В. СОСЮРИ

10 клас, Твори з української літератури,

Щирість, задушевнісь, яскрава, емоційна наснажена образність, звернен­ня до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщи­ни В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків ук­раїнської літератури ХХ століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання.

Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених кохан­ням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В. Сосюра у народно-пісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжуєть­ся кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені вес­няних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, спов­нений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець вплітає конкретику того часу — «тривожні оселі, темні вежі на фоні за­грав», «.і ворог — на нашій путі». Ліричний герой іде на фронт захища­ти рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першо­го кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, та­кий незабутньо-щемливий:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать. Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нерозділеним почуттям і журба за нездійсненною любов’ю — усе це зна­ходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так, у вірші «Марія» поет тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розста­ванням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю.

У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюєть­ся змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волош­ки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання буяння природи відбу­вається щось невідворотне, незрозуміле — любов одцвіта, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страж­дає.

З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коха­ної, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — на­скрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать, «щастя і тривога на щоках холодних від очей цвіте», у милої «васильки з-під вій». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Ось вона йде у вінку, як весна. Стиснулось серце до крику. В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.

Для ліричного героя Володимира Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.

У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможно­го закону життя:

Пройдуть мільйони років,

і навіть і тоді, у травах і квітах,

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зір, що зник давно вже їхній прах.

Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внут­рішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси інди­відуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.

ІНТИМНА ЛІРИКА В. СОСЮРИ

10 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Світе ясний,

світе мій прекрасний,

я б хотів у пісні повсякчасно

лиш для тебе жити, не вмирать!

В. Сосюра

Натхненні пісні Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увійшли до скарбниці культури українського народу і стали свідченням високого таланту поета, його безмежної віри у щастя людей на землі.

Сила мелодійного слова Сосюри — у простоті і щирості, духовній наснаженості та художній довершеності. Вірші Сосюри продовжують по­лонити серця читачів: і юних, і дорослих.

Прийшовши з краю, де «димаріє дальня даль і небо домнами палає», Сосюра захоплено говорив про свою Вітчизну, про землю, яку «обернемо в Едем», про Дніпрові співучі хвилі. А надто щиро і задушевно про свої інтимні почуття. «Такий я ніжний, такий тривожний»,— признається поет, а ми вже віримо, то ж хіба скажеш отак без ніжності в душі:

Я би забув і образу, і сльози. Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос — і коси, Твої очі сумні цілувать. Інтимна лірика Сосюри — це найбільша частина його поетичної спад­щини. Хоч, бувало, сам лірик не міг розібратися у цьому. Так, у ранній поемі «Залізниця» він писав:

Сплелися боротьба й кохання,— I кращий хто, не знаю я, Найкращі надії інтимної лірики проспівав Сосюра ще у 20-х роках — у ранній період творчості. Та чимало їх, ніжних, задушевних, знаходимо і в його пізньому доробку.

Поезія «Так ніхто не кохав» написана 1922 року і в збірках стоїть по­ряд із «Червоною зимою». То був час, коли нація ще пахла димом по­встань, у ній відчувалися відблиски революційних пожеж.

А тут жагуча, мов весняна повінь, розлилася пісня поета. Сосюра сміливо говорить про безмежжя своїх почуттів, говорить із пафосом:

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для нею зірву Оріон золотий, Я — поет робітничої рані. Поет не соромиться своїх високих почуттів, зірвати для коханої навіть сузір’я цілком по силі його ліричному герою.

Поезія реально розкриває емоційний світ людей. Згадки про зустрічі і розлуки — це хвилюючі сторінки життя кожної людини. Одну з таких сторінок розкриває Сосюра у вірші «Коли потяг удаль загуркоче.»

Тонкий і непомітний перехід від громадянського мотиву до власного, найболючішого, коли поета зрадила дівчина:

Дні пройшли.  Одлетіла тривога. Лиш любов, як у серці багнет., Ти давно вже дружина другого. У ліричній мініатюрі «Білі акації будуть цвісти», які в інших віршах, поет виявляє глибокі інтимні почуття до своєї подруги. Цвітіння акацій — чарівна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рідного краю.

Ліричний герой вірша захоплюється красою життя. «Істинне тільки те, що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. І Сосюра знаходить те пре­красне всюди: в пейзажах Батьківщини, у співах соловейка, у зустрічах з на­реченою:

Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно. В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Яке незвичайне порівняння! Та воно притаманне творчості Сосюри. Під впливом відомої однойменної народної пісні написана подія «Ва­сильки». Це невеличка, в дванадцять рядків мініатюра — роздум про вічну красу життя. Порівнюючи очі коханої з квітками, ліричний герой роздумує: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти. У вірші нема суму, що таке недовговічне людське буття. Автор оптимістично, філософськи дивиться на прийдешнє, коли інший дале­кий поет, «сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас». Така діалектика життя.

У чому полягає прекрасне?- запитував Олександр Довженко в одно­му зі своїх виступів. І сам відповів: у процесі творення, у величі його наслідків!

Відчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра відкривав її всю­ди у житті. Він знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагнен­нях, праці. Він усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу у своїх віршах. Й інтимна лірика поета — яскраве свідчення цього.