Архів позначки: художня довершеність

ІНТИМНА ЛІРИКА В. СОСЮРИ

Світе ясний,

світе мій прекрасний,

я б хотів у пісні повсякчасно

лиш для тебе жити, не вмирать!

В. Сосюра

Натхненні пісні Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увійшли до скарбниці культури українського народу і стали свідченням високого таланту поета, його безмежної віри у щастя людей на землі.

Сила мелодійного слова Сосюри — у простоті і щирості, духовній наснаженості та художній довершеності. Вірші Сосюри продовжують по­лонити серця читачів: і юних, і дорослих.

Прийшовши з краю, де «димаріє дальня даль і небо домнами палає», Сосюра захоплено говорив про свою Вітчизну, про землю, яку «обернемо в Едем», про Дніпрові співучі хвилі. А надто щиро і задушевно про свої інтимні почуття. «Такий я ніжний, такий тривожний»,— признається поет, а ми вже віримо, то ж хіба скажеш отак без ніжності в душі:

Я би забув і образу, і сльози. Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос — і коси, Твої очі сумні цілувать. Інтимна лірика Сосюри — це найбільша частина його поетичної спад­щини. Хоч, бувало, сам лірик не міг розібратися у цьому. Так, у ранній поемі «Залізниця» він писав:

Сплелися боротьба й кохання,— I кращий хто, не знаю я, Найкращі надії інтимної лірики проспівав Сосюра ще у 20-х роках — у ранній період творчості. Та чимало їх, ніжних, задушевних, знаходимо і в його пізньому доробку.

Поезія «Так ніхто не кохав» написана 1922 року і в збірках стоїть по­ряд із «Червоною зимою». То був час, коли нація ще пахла димом по­встань, у ній відчувалися відблиски революційних пожеж.

А тут жагуча, мов весняна повінь, розлилася пісня поета. Сосюра сміливо говорить про безмежжя своїх почуттів, говорить із пафосом:

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для нею зірву Оріон золотий, Я — поет робітничої рані. Поет не соромиться своїх високих почуттів, зірвати для коханої навіть сузір’я цілком по силі його ліричному герою.

Поезія реально розкриває емоційний світ людей. Згадки про зустрічі і розлуки — це хвилюючі сторінки життя кожної людини. Одну з таких сторінок розкриває Сосюра у вірші «Коли потяг удаль загуркоче.»

Тонкий і непомітний перехід від громадянського мотиву до власного, найболючішого, коли поета зрадила дівчина:

Дні пройшли.  Одлетіла тривога. Лиш любов, як у серці багнет., Ти давно вже дружина другого. У ліричній мініатюрі «Білі акації будуть цвісти», які в інших віршах, поет виявляє глибокі інтимні почуття до своєї подруги. Цвітіння акацій — чарівна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рідного краю.

Ліричний герой вірша захоплюється красою життя. «Істинне тільки те, що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. І Сосюра знаходить те пре­красне всюди: в пейзажах Батьківщини, у співах соловейка, у зустрічах з на­реченою:

Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно. В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Яке незвичайне порівняння! Та воно притаманне творчості Сосюри. Під впливом відомої однойменної народної пісні написана подія «Ва­сильки». Це невеличка, в дванадцять рядків мініатюра — роздум про вічну красу життя. Порівнюючи очі коханої з квітками, ліричний герой роздумує: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти. У вірші нема суму, що таке недовговічне людське буття. Автор оптимістично, філософськи дивиться на прийдешнє, коли інший дале­кий поет, «сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас». Така діалектика життя.

У чому полягає прекрасне?- запитував Олександр Довженко в одно­му зі своїх виступів. І сам відповів: у процесі творення, у величі його наслідків!

Відчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра відкривав її всю­ди у житті. Він знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагнен­нях, праці. Він усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу у своїх віршах. Й інтимна лірика поета — яскраве свідчення цього.