Світе ясний,
світе мій прекрасний,
я б хотів у пісні повсякчасно
лиш для тебе жити, не вмирать!
В. Сосюра
Натхненні пісні Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увійшли до скарбниці культури українського народу і стали свідченням високого таланту поета, його безмежної віри у щастя людей на землі.
Сила мелодійного слова Сосюри — у простоті і щирості, духовній наснаженості та художній довершеності. Вірші Сосюри продовжують полонити серця читачів: і юних, і дорослих.
Прийшовши з краю, де «димаріє дальня даль і небо домнами палає», Сосюра захоплено говорив про свою Вітчизну, про землю, яку «обернемо в Едем», про Дніпрові співучі хвилі. А надто щиро і задушевно про свої інтимні почуття. «Такий я ніжний, такий тривожний»,— признається поет, а ми вже віримо, то ж хіба скажеш отак без ніжності в душі:
Я би забув і образу, і сльози. Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос — і коси, Твої очі сумні цілувать. Інтимна лірика Сосюри — це найбільша частина його поетичної спадщини. Хоч, бувало, сам лірик не міг розібратися у цьому. Так, у ранній поемі «Залізниця» він писав:
Сплелися боротьба й кохання,— I кращий хто, не знаю я, Найкращі надії інтимної лірики проспівав Сосюра ще у 20-х роках — у ранній період творчості. Та чимало їх, ніжних, задушевних, знаходимо і в його пізньому доробку.
Поезія «Так ніхто не кохав» написана 1922 року і в збірках стоїть поряд із «Червоною зимою». То був час, коли нація ще пахла димом повстань, у ній відчувалися відблиски революційних пожеж.
А тут жагуча, мов весняна повінь, розлилася пісня поета. Сосюра сміливо говорить про безмежжя своїх почуттів, говорить із пафосом:
Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для нею зірву Оріон золотий, Я — поет робітничої рані. Поет не соромиться своїх високих почуттів, зірвати для коханої навіть сузір’я цілком по силі його ліричному герою.
Поезія реально розкриває емоційний світ людей. Згадки про зустрічі і розлуки — це хвилюючі сторінки життя кожної людини. Одну з таких сторінок розкриває Сосюра у вірші «Коли потяг удаль загуркоче.»
Тонкий і непомітний перехід від громадянського мотиву до власного, найболючішого, коли поета зрадила дівчина:
Дні пройшли. Одлетіла тривога. Лиш любов, як у серці багнет., Ти давно вже дружина другого. У ліричній мініатюрі «Білі акації будуть цвісти», які в інших віршах, поет виявляє глибокі інтимні почуття до своєї подруги. Цвітіння акацій — чарівна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рідного краю.
Ліричний герой вірша захоплюється красою життя. «Істинне тільки те, що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. І Сосюра знаходить те прекрасне всюди: в пейзажах Батьківщини, у співах соловейка, у зустрічах з нареченою:
Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно. В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Яке незвичайне порівняння! Та воно притаманне творчості Сосюри. Під впливом відомої однойменної народної пісні написана подія «Васильки». Це невеличка, в дванадцять рядків мініатюра — роздум про вічну красу життя. Порівнюючи очі коханої з квітками, ліричний герой роздумує: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти. У вірші нема суму, що таке недовговічне людське буття. Автор оптимістично, філософськи дивиться на прийдешнє, коли інший далекий поет, «сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас». Така діалектика життя.
У чому полягає прекрасне?- запитував Олександр Довженко в одному зі своїх виступів. І сам відповів: у процесі творення, у величі його наслідків!
Відчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра відкривав її всюди у житті. Він знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагненнях, праці. Він усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу у своїх віршах. Й інтимна лірика поета — яскраве свідчення цього.