Архів позначки: гріх

ЯКІ ГРІХИ СПОКУТУВАВ ГРИГОРІЙ МНОГОГРІШНИЙ (За романом І. Багряного «Тигролови»)

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Так чинить і більшість письменників, називаючи своїх героїв. То ж які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому ви­пав такий тернистий шлях? А «гріхів», як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший «гріх» — любов до батьківщи­ни, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Автор робить свого героя нащадком славного гетьмана Дем’яна Мно­гогрішного, першого політичного засланця Сибіру. І це глибокий сим­вол невимовно тяжкої долі українського народу, який споконвіку страж­дав від нападів ворогів зовнішніх, а потім був стероризований, напівзнищений ворогами внутрішніми, новітніми варварами.

Образ молодого інтелігента 30-х років, та ще й змальованого у ге-роїко-романтичному плані, для української літератури новий. Ми за­хоплюємось юнаком, що став легендою, гордим соколом для в’язнів еше­лону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону і вистрибнувши на ходу зі скаженого поїзда. Він став «дияволом» і страшною легендою для свого мучителя — слідчого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не став просити, а тільки прокли­нав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь-яких засобів для оборони чи полювання, без напря­му, і все-таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже-бо ба­гато він перетерпів, щоб ще впадати у відчай. …Його гнала вперед над­звичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголоднілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Григорій виявляє себе згодом чудовим мисливцем, навіть бере участь у полюванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя».

І щастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчини — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з диво­вижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть на його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, але вже не як вигнанець, а «як месник».

Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була частиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не автобіографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збіга­ються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одружен­ня та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві України — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непо­кірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка споку­тує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, не­послідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.

«НЕМА, ПРОПАВ, ПОМЕР ГРІХ» (За п’єсою В. Винниченка «Гріх»)

10 клас, Твори з української літератури, ,

Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? І чи є вона взагалі? Який гріх є найтяжчим? На ці та інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко у п’єсі «Гріх». Вустами головної героїні автор говорит, що безгрішна людина — «… солоденька мамалига…, не здат­на ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість».

Марія, дівчина «… років 26… Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата…»,— головна героїня п’єси. Вона дивує, а подекуди навіть шокує нас своєю «екстравагантністю». Прику­рена від лампадки цигарка, відверте глузування над подругою Ніною, якій Марія придумала образливе прізвисько — Муфта, бажання спокусити мо­наха, що за вбивство трьох людей прирік сам себе на довічне ув’язнення у темній келії, заяви про те, що вона збирається перевірити, який коханець вийде з Муфтиного чоловіка…

Здається, дівчині не відоме почуття страху. Вона ніби живе у власному світі, де немає місця загальноприйнятим морально-етичним законам. Але ми розуміємо, що на обличчі Марії — маска. А що героїня ховає під нею?

Героїня шокує своїх співрозмовників розповідями про свої минулі гріхи як от: «Я чоловіка свого під самим носом зраджувала з близьким його другом». Навіть про глобальний гріх, війну, вона говорить підкрес­лено глузливо й насмішкувато: «… вривається одна купа людей до дру­гих і — лусь! хрясь! бах! — убивають, грабують, насилують, катують. А потім сидять собі, сміються, п’ють, співають, вихваляються».

Марія збирається йти на фронт. Але чому? Адже війна вже забрала життя її чоловіка. На мою думку, цим вчинком дівчина намагається спо­кутувати свій гріх перед людиною, яка її по-справжньому кохала, але, не витримавши складних стосунків, свідомо пішла на смерть. А можливо, Марія прагне втекти від самої себе, від своїх почуттів до Івана, чоловіка Муфти? Вона усвідомлює, що розіб’є серце подрузі, якщо Іван покине дружину заради Марії. Тому, як бачимо, за маскою аморальності та бра­вадою зухвалих слів сховалася слабка жінка, яка усвідомлює, що вона — грішниця, і розплата за гріхи — неминуча.

Коли заарештували Марію разом з товаришами-революціонерами, ге­роїня п’єси стала прикладом витримки, гідності, нескореності для інших. Але слідчий Сталінських знайшов ахілесову п’яту дівчини. Хворий на су­хоти Іван, якого щиро кохала Марія, не витримав би тюремного ув’язнен­ня. І, бажаючи врятувати його, героїня виказала місце схову друкарні. Ре­волюціонерів звільнено. Але натомість Марія потрапила у тенета шантажу Сталінського. Боячись бути викритою перед товаришами, дівчина змуше­на робити все нові бридкі проступки. Але й цього мало Сталінському. Він забажав поїхати з Марією в Крим «на відпочинок». Для дівчини цей гріх був останньою краплею, що переповнила чашу терпіння героїні. Душа її, сплюндрована, розчавлена слідчим Сталінським, не витримала цих мук. І ціною, яку заплатила Марія за всі свої провини, було самовбивство, а йо­го, як відомо, християни вважають найтяжчим гріхом.

Ніхто не має права судити іншу людину, бо всі ми — грішні душі. Але п’єса В. Винничека «Гріх» допомогла мені усвідомити те, що від себе не втечеш, і рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки. Але найсу-воріший наш суддя — власна совість і сумління.