Наприкінці XVI ст. в Україні та Білорусі виникали і набували дедалі більшого значення в суспільному, релігійному, культурному житті братства — релігійні і культурно-просвітницькі організації православного населення міст. Як правило, братські громади створювали при церквах. Насправді їх функції були набагато ширшими. Оскільки державна влада належала польському королю, церковна — ксьондзам і православним владикам, яких більшість тогочасного населення України вважала відступниками, братства прагнули вивільнити свої громади з-під опіки обох цих влад і перебирали на себе деякі їхні обов´язки. Вони прагнули відмежуватися від світу соціальної несправедливості, морального занепаду. Це було властиве і громадам антитринітаріїв, анабаптистів і деяким іншим реформаторам радикальних напрямів у Західній Європі.
Братства бралися за виконання певних політичних, юридичних та інших суспільних функцій. Вони здійснювали представництво на сеймах, вписували свої протести до міських книг, обстоювали майнові, політичні, духовні інтереси народу, захищали право українців обіймати державні посади, займатися ремеслом і торгівлею. Братства мали свої суди, спільну власність, братську скарбницю, створювали й утримували школи, друкарні, шпиталі, опікувалися бідними. Вони були доволі демократичними організаціями. Усі питання внутрішнього життя вирішували на загальних зборах. Між зборами керівництво ними здійснювали чотири обрані старші брати. За власним розсудом, не підкоряючись церковній владі, навіть єпископам, братства обирали також проповідників і священиків, наймали вчителів і друкарів. За структурою, функціями, ідеологією вони були громадами реформаційного типу.
Хоч до братства входили представники всіх станів, основу їх становили ремісники, купці, службовці магістрату, міські простолюди. Цим вони відрізнялися від громад лютеран, кальвіністів, братів польських або аріан, що існували на території Речі Посполитої, в яких переважала, особливо серед керівництва, шляхта. У братствах навколо шкіл і друкарень гуртувалися вчені і письменники-полемісти, зароджувалася й формувалася ідеологія людей третього стану, який піднімався на боротьбу проти соціального, національного та релігійного гніту. Братства діяли у Львові, Городку, Жовкві, Луцьку, Кам´янці-Подільському, Дубні, Ярославі, Немирові, Острозі, Любліні, Замості, Рогатині, Галичі, Шаргороді, Стрятині, Вінниці, Києві, а також у Могилеві, Мінську, Орші, Полоцьку, Єв´ї, Пінську, Вільно та в інших містах.
При багатьох братствах функціонували школи і друкарні, їх діяльність сприяла демократизації освіти, робила її доступнішою для широкого загалу. Саме братствам Україна завдячує своїм духовним розвитком у XVII—XVIII ст., що спричинив започаткований ними масовий освітній рух. За свідченням архідиякона Павла Алепського, грамотність в Україні досягала досить високого рівня: «Починаючи з цього міста (Рашкова), і по всій землі руській ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи… В землі козаків всі діти уміють читати, навіть сироти».
Найвпливовішим в Україні було Львівське Успенське братство, діяльність якого активізувалася у 80-ті роки XVI ст. Як і громади антитринітаріїв та інші реформаційні угруповання, братства мали покровителів серед вельможних осіб. Із 1585 р. покровителем Львівського Успенського братства був князь Костянтин-Василь Острозький. Згодом до його складу ввійшли Кирило, Роман і Адам Ружинські, Лаврентій Древинський, Анна Потоцька з роду Могил та ін. У Львівській братській школі навчалися або викладали Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Ісайя Копинський, Йов Борецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Трофимович-Козловський. Петро Могила, зоставшися сиротою, був відданий родичем до цієї школи, звідти розпочав свій шлях до освіти.
Статут Львівського братства і його школи («Порядок шкільний») був зразком для інших братств. У Львівській школі викладали читання, арифметику, грецьку і слов´янську мови, основи риторики, діалектики, астрономії, музику, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє. Філософія, хоч і була зазначена у програмі, як окремий предмет не читалась, за винятком, можливо, логіки (діалектики). Під час вивчення інших дисциплін учні здобували певні філософські знання, інформацію про окремих філософів та їхні твори.
Деякі відомості про рівень викладання філософії у Львівській братській школі, про філософську орієнтацію братчиків містить інвентарний опис бібліотеки братства від 1601 р. Дослідники не знайшли в ньому жодного підручника з філософії, а з філософських творів там були «Книга Аристотелес грецкая Органон» і «Діалектика Мінан і Риторика». Решту бібліотеки становила богослужбова література, твори отців церкви, різні граматики, твори античних авторів, поема представника італійського Відродження Т. Тассо «Про збуреня Єрусалима».
Братство переймалося написанням підручників, насамперед букварів, граматик слов´янської мови, виданням таких творів, як «Просфонима» (1591), «Іже Іоана Златоустого… Бесіда ізбранная о въспитани чад» (1609). В освітній програмі братств пріоритетними вважалися «внутрішня» філософія і мудрість, що вміщувала знання про Бога, природу і людину, сформовані на основі православного віровчення у межах греко-візантійської і давньоруської традицій. Братчики були переконані у необхідності засвоєння і поширення знань, що сприяють зміцненню віри, вивченню культурної спадщини княжої доби, на основі якої, за їх переконанням, можна було забезпечити подальший розвиток вітчизняної освіти і духовної культури.
Александрійський патріарх, який співпрацював з Острозьким культурно-освітнім осередком і сприяв діяльності братств, Кирило Лукаріс, обговорюючи з братчиками питання заснування шкіл і добору вчителів, наполягав на необхідності добре оплачувати працю вчителя, оскільки без вкладання відповідних коштів не можна забезпечити високий рівень освіти, залучити до її розбудови авторитетних учених людей. Не менш важливим, ніж забезпечення належного рівня викладання шляхом добору добрих і досвідчених учителів, Кирило Лукаріс вважав контроль за успіхами учнів, вимогливий нагляд за ними аж до використання різних дисциплінарних заходів. У зв´язку з цим він радив братчикам не втручатися у навчальний процес, давати змогу вчителям діяти на їхній розсуд аж до застосування за необхідності покарань.
Зміцнення віри, поширення і поглиблення освіти Кирило Лукаріс пов´язував із книгодрукуванням. Він радив виявляти доброзичливість до досвідчених у книгодрукуванні ченців і заохочувати їх до цієї справи.
Братства намагалися вийти з-під опіки церковної ієрархії в організації шкільництва, утвердити своє право на заняття інтелектуальною працею, розв´язання віросповідних проблем, самі обирали священиків, не виключали права мирян здійснювати пастирські функції, чим істотно обмежували монополію церкви у питаннях віри.