Вірування і форми культури давніх індоєвропейців справили помітний семантико-символічний вплив на міфосвідомість трипільських та давньослов´янських землеробських племен. Структурі їх спільноти, як стверджують дослідники, відповідали уявлення про тридольну структуру космосу та відповідних богів. Верхня (небесна) сфера космосу співвідносилася з жерцями, середня (між небом і землею) — з воїнами, нижня (земна і підземна) — з общинниками. Архаїчні духи-господарі цих сфер поступово трансформувалися в язичницьких богів. Індоєвропейська космологія ґрунтувалася на ідеї «світового дерева»: світ поділяється на три сфери — верхню, середню та нижню (гілля, стовбур, коріння), їм відповідають певні тварини, плазуни і птахи. Праіндоєвропейці вважали «світовим деревом» дуб, співвідносячи його з богом грози. Таке співвіднесення зберігається й у давніх слов´ян (Перун — громовик, дуб — Перунове дерево).
У період неоліту протоіндоєвропейці персоніфікували Верхній світ з Батьком-Небом, асоціювали його із світлим, денним і з темним, нічним, грозовим небом. Середній світ представлений богинею Матір´ю-Землею, яку запліднює Небесний Бог через дощі або промені. На підземному рівні богу неба протистоїть хтонічне божество Дракон-Змій, пов´язаний із світом померлих, низинами, ріками. Він викрадає худобу, за іншими версіями — богиню життя, плодючості. Небесний Бог перемагає його, переслідує, а потім бере шлюб із звільненою богинею, що гарантує приплід худоби та врожай. Нормальне самооновлення та існування космосу забезпечує не стільки шлюб, скільки перемога в бою, що свідчить про домінування мотиву боротьби. Із часом цей мотив стає одним з основних у слов´янській міфології.
Розвиток скотарства, мілітаризація суспільства зумовлюють поступове збіднення образу жіночого божества, проте всі великі богині ранніх цивілізацій (грецькі Гея, Деметра, Гера, фригійська Кібела; іранська Анахіта; індуські Калі, Лакшмі) зберігають риси Великої Богині давньоіндоєвропейської епохи.
Із розпадом (VI тис. до н. е.) та розселенням (V тис. до н. е.) давньоіндоєвропейської спільності природно-космічні сили Середнього світу персоніфікуються, набувають «змієборських» функцій (індоарійський Індра, слов´янський Перун, балтійський Перкунас, протогерманський Пунра, германо-скандинавський Тор), розвивається близнюковий культ (індоарійські Ашвіни, грецькі Діоскури). Можливо, могутній ранній християнський культ Бориса і Гліба в Русі змінив традиційне обожнення близнюків-вершників, що йде з індоєвропейської традиції.
Віра в очисну силу вогню привела до практики кремації (спалювання) померлих, яка співіснувала з інгумацією (похованням у землі). Жерці, які, за уявленнями, підтримували контакти зі світом богів, здійснювали ритуали, молитви-звернення до богів, відлунням яких є авестійські яшти, гімни Рігведи. Особливу роль відігравали жертвопринесення, завдяки яким, вважалося, створюється світ (у давнину поширеним був міф про творення світу з тіла принесеного в жертву божества або першолюдини — індійського Пурушу, китайського Пань-гу, вавилонської Тіамат, ацтецької богині землі, скандинавського велетня Іміра тощо).
Поступово в межах культу Бога-Бика сформувалося поклоніння «небесному коню», який уособлював богів атмосферного плану (грім, буря, що асоціюються з чоловічим поривом), «виросли» боги-сини, пов´язані з військово-політичними, адміністративно-юридичними функціями. Особливістю міфологічних уявлень індоєвропейців стала сакралізація війни, верховного бога-воїна, пастуха. Утверджувалися, відповідно, культи зброї, коня, бойової колісниці, тісно пов´язані з культом сонця-кола, який символізувала свастика.
Як зазначає український історик Ю. Павленко, особливе місце в суспільстві посідав скальд (віршотворець, провидець, пророк). Своєю значущістю він дорівнював жерцю, оскільки поетична форма вважалася проявом божественної думки. Таким значенням пізніше буде сповнений образ співця у слов´янських текстах — Бояна, Митуси тощо.
Тогочасні міфологія та релігія, маючи практичну спрямованість, водночас виражали особливу повагу до вищих сил буття. Сакральне вважалося доступним людям і водночас було табуйованим. В індоєвропейській традиції не було особливого терміна на позначення «сакрального». У багатьох мовах двояко витлумачували його зміст: позитивне начало, освячене присутністю божества; негативне — те, торкатися чого людині заборонено.
Давні індоєвропейці залишили певні знаки своєї присутності — курганні поховання з відповідними артефактами, що збереглися на теренах сучасної України. Найдавніші з них, що засвідчують побутування міфологічних і культових уявлень, є антропоморфні стели V—III тис. до н. е. в причорноморських, приазовських степах. Поширені на європейських просторах, де побутували індоєвропейці (Іспанія, Франція, Болгарія, Румунія, Північний Кавказ, в Україні — пониззя Дніпра та Бугу), стели, пов´язані з курганними похованнями: монументальні прямокутні кам´яні брили символічно позначають людську постать. Меморіальні степові скульптури виготовляли також кіммерійці, скіфи, сармати, причорноморські греки, можливо, і протослов´яни. Такі стели були знайдені у с. Наталівка (Дніпропетровщина), Білогрудівка (Черкащина), Казанків (Крим), Федорівка (Полтавщина) та ін. У стелах ніби «згорнута» майбутня образність, сакральна сутність якої поєднана з первісним мистецтвом.
Міфологічні та релігійні уявлення індоєвропейців переважають у символіці Наталівської стели (людська постать, руки з розставленими пальцями притиснуті долонями до грудей у молитовному жесті). Фігура поділена на 2 половини «поясом»: у верхній — посередині грудей зображені сокира, булава, лук, які ніби висять у повітрі. Значення цих предметів розшифровують так: сокира — праця, булава — влада, лук — захист. Можливо, стела є зображенням вождя племені або шамана, а предмети — культовими атрибутами, що передавалися у спадок тим, хто обіймав посаду. Давньогрецький історик Геродот (прибл. 490 (480) — 425 до н. е.) наводив легенду про походження скіфів, яким були послані з неба золоті предмети-символи. У Новочеркаській стелі центральне місце займає пастуша палиця, що символізує владу (пастуші палиці у руках єгипетських фараонів, пастирські палиці, єпископські жезли). Аналогічна пастирська палиця зображена у центрі стели с. Колорже (Франція). Усі антропоморфні стели індоєвропейців створені у межах певного іконографічного канону з деякими регіональними відмінностями, у них наявні спільні елементи, подібна техніка. Вочевидь, вони відігравали подібні ідеологічну та сакральну функції.
Композицію Керносівського ідола (III — початок II тис. до н. е.) кам´яної брили, що моделює постать людини з притиснутими до тулуба руками, утворюють лук із стрілою, знаряддя праці, сцени полювання; на зворотному боці — символічне зображення «дерева життя», яке можна розглядати і як анатомічний хребет. Згідно з ідеєю російського дослідника Михайла Бахтіна (1895—1975) анатомічний код аналогічний космічному, хребет — аналог «світового дерева». Декілька зображень на Керносівському ідолі нерозгадано: сліди стоп, «ключ».
Площина стели із с. Федорівка на Полтавщині розділена на частини двома поясами. Майже вся її поверхня заповнена символічними предметами, які розкривають сутність фігури. Руки молитовно складені, в руках, вірогідно, спис — вістрям униз. Найцікавіше зображення на передній стороні розшифровують як хвостату Оранту, вище якої зображений кінь. Молитовний, із руками догори персонаж звертається із проханням до солярного (сонячного) божества, якого символізує кінь — солярний знак. Зображення фалоса пов´язане з культом родючості. Очевидно, ця композиція символізує молитву богу сонця за збільшення кількості стад, які були основним багатством кочових етносів. На звороті стели — «дерево життя», а також контури стоп людини натуральної величини.
Зображення стоп — особливість стел Північного Причорномор´я, їх немає на стелах Румунії, Франції, Піренеїв. Дещо подібні зображення в Кам´яній Могилі, серед петрогліфів Швеції, Біломор´я, у храмах Індії. Можливо, вони означають сліди людиноподібного божества, господаря тварин (старшого «брата», «хазяїна»). На ранніх етапах міфосвідомості не існувало ідеї абстрактного, безтілесного божества — кожне божество мало фізичну оболонку, а тому, як вважалося, повинно було залишати сліди. Реальні сліди стали сакральними символами у багатьох релігіях і культурах, міфологічних і літературних пам´ятках.
Сакральне первісне мистецтво пройняте мисливською та хліборобською магією, у ньому поєдналися знаки трипільських племен і племен степової зони України, абстрактні символи Кам´яної Могили, ужиткового мистецтва Трипілля. На початку II тис. відбувається часткове перехрещення культурних ареалів землеробських та кочових племен, формуються культури із спільною символічною мовою. Представники катакомбної культури (с. Заможне та с. Виноградне, Приазов´я) у XVIII—XVII ст. до н. е., що сформувалася на межі культур землеробів та кочовиків-індоєвропейців, запровадили новий поховальний феномен — моделювання черепів (на кістяну основу очищеного черепа глиною наносили форми обличчя з портретними рисами померлого). Моделювання черепів широко практикували: у Беніні (Африка), давні індіанці Перу, давні єгиптяни, культ черепів розвивався в Чатал-Гуюці (Анатолія, Туреччина). У Північному Причорномор´ї та Приазов´ї знайдено поховання «портретованих черепів», вождів із родинами, жерців (II тис. до н. е.). Такі поховання виявлено у Приазов´ї недалеко від Кам´яної Могили. Як правило, культові центри і місця поховань розташовувалися поруч, що є свідченням започаткування культу предків на українських землях.