В історії кожного народу є свої герої. І більшою мірою це воїни-захисники. Їм приписуються ідеальні риси характеру й ідеальні вчинки. Ними пишаються, їх наслідують, про них переповідають. А щодо героїч­ного епосу, то славні подвиги воїнів-захисників знайшли свої відгуки в по­дальшій творчості талановитих нащадків.

На жаль, література Середньовіччя не могла дійти до нащадків у пов­ному обсязі. Але невмирущі зразки й досі вражають своєю досконалістю.

Героїчний епос епохи Середньовіччя зберігся краще, ніж інші жанри, бо розповсюджувався він дружинними співцями. У більш пізні роки Середньо­віччя епос записувався й доходив до нащадків в опрацьованому вигляді.

Література Середньовіччя найбільш яскраво представлена французь­ким героїчним епосом. Справа в тому, що на території сучасної Франції жили племена галлів, які, після завоювання їх римлянами, почали швид­ко розвивати культуру. Але згодом ще одні завойовники, французькі, змішалися з цими племенами, прийнявши їх більш високу культуру. Саме тому з усіх героїчних епосів Європи найбільш значимим став французький епос, який зберігся у вигляді поем.

Вершиною французького героїчного епосу є поема «Пісня про Роланда», яка увійшла до «Королівського циклу».

Складена близько тисяча сотого року на основі народного героїчного епосу, вона дійшла до нас у кількох записах, найкращий з яких — оксфорд­ський рукопис.

Сюжет поеми має історичну основу: у сімсот сімдесят восьмому році Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря втрутився у чвари іспанських маврів. Похід був невдалим. Повертаючись додому вузькою гірською дорогою, ар’єргард французів зазнав ворожого нападу з боку місцевих басків, яких так і не вдалося покарати.

Із моменту цієї події минуло більше трьохсот років, поки з’явилась поема. Тому у творі, як і в народній творчості, історичні факти й події по­ступово переплелися з поетичною вигадкою.

«Пісня про Роланда» починається з оспівування перемог Карла Ве­ликого в Іспанії, хоча насправді ми знаємо, що він мав там свої інтереси. За сім років війни з сарацинами Карл завоював усі сарацинські міста. Крім Сарагоси, де сарацинський цар Марсилій, зібравшись зі своїми васала­ми, радився, як позбутися франків.

Марсилія автор поеми показує людиною безчесною, оскільки той брехливо клянеться Карлу у вічній дружбі та обіцяє прийняти христи­янство й охрестити всіх підданих. Карл, з точки зору автора,— людина принципова й порядна. Причому, з позицій того часу Карл не вважаєть­ся загарбником, оскільки мета його походів благородна — охрестити му­сульманське поселення Іспанії.

У змісті поеми відбилися важливі протиріччя Середньовічної Франції. По-перше, країну терзали внутрішні феодальні чвари, по-друге — країні загрожувала іноземна навала, по-третє, у десятому столітті загострилася боротьба між християнською Європою та мусульманським Сходом. Але дійсною причиною хрестових походів було бажання пограбувати багаті мусульманські країни. Та в очах народу вчинки християн сповнені бла­городства, так як і їх мета. Тому Карл повірив брехливим запевненням Марсилія й повернув своє військо.

Визвольний пафос твору протиставляється феодальному егоїзму Марсилія й зрадництву Ганелона. Саля Ганелон, посланець Карла, вия­вився зрадником, увійшовши у змовницьку брехню Марсилія. Ганелон винен у смерті свого пасинка Роланда, який очолював двадцятитисяч-ний ар’єргард франків під час підступного нападу чотирьохсоттисячного ворожого війська.

Ганелон — не випадковий зрадник, а типовий приклад феодальної не­покірності. Він керується власними інтересами і спричиняє загибель де­сятків тисяч співвітчизників. Автор твору, як передова людина свого часу, розуміючи необхідність державної єдності, засуджує феодальне свавілля й уславлює патріотизм франків, адже боротьба французів з арабськими заво­йовниками ототожнювалася з релігійним подвигом.

До речі, «божественну» місію франків автор показує через вигадані небесні знамення. Так, на прохання франків бог продовжив день, а само­го короля від смертельної рани зцілив архангел Гавриїл.

Вигадкою є і вік короля, у творі йому двісті років, а під час походу було лише тридцять шість. Мабуть, це пов’язане з тим, що вік асоціюєть­ся з мудрістю й розсудливістю.

Перебільшено також і мужність Роланда, коли він, смертельно пора­нений, наганяє жах на ворогів. У творі розкриваються доблесть і духовна краса героя:

«Мій добрий меч, о Дюрандале вірний, Коли я вмру, ти більше не потрібний! А скільки битв з тобою виграв я, А скільки царств завоював тобою, Для імператора з сідою бородою! Ти не потрапиш в руки боягузам,— Тобою володів такий васал, Яких не зна вже Франція-краса!»

Для висвітлення образу героя перебільшено також кількість військ, які зітнулися в ущелині. Вигаданою є не лише кількість сарацинів, а і кіль­кість франків. Це надає більшої ваги перемозі французів і слави їхньому ватажкові:

Роланд почув себе в обіймах смерті — Смертельний холод в голові і серці. Лягає під ялину ниць Роланд, Притис до серця меч і Оліфант. Він ліг обличчям до країни маврів, Щоб Карл сказав своїй дружині славній, Що граф Роланд умер — та переміг.

Поєднання історичної правди та вигадки у поемі «Пісня про Роланда», гіперболізація сили і хоробрості героя та жорстокості і підступності ворогів є традиційним фольклорним засобом, властивим не лише літературі Західної Європи, а й літературі Київської Русі. Отже, знайомлячись із «Піснею про Роланда», мимохіть проводиш паралель зі «Словом о полку Ігоревім», адже твори ці було створено в одну історичну епоху. Ще однією спільною рисою є те, що проблема «авторства» багатьох творів тієї доби є полемічною.

Важливим залишається те, що поеми епохи Середньовіччя є гідним пам’ятником героїчного подвигу в ім’я батьківщини.