Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі на Львівщині в родині коваля. Навчався у початковій (1862—1864) та німецькій нормальній (1864—1867) школах, пізніше — у Дрогобицькій гімназії (1867—1875). 1875 року вступив на філософський факультет Львівського університету, який залишив через арешт у червні 1877 р. Пізніше був заарештований ще двічі (1880; 1889). Майже постійно співробітничав з різноманітними періодичними виданнями, на сторінках яких виступав як критик, публіцист, науковець. Наукові інтереси Франка зумовили працю над докторською дисертацією, що була ним захищена 1893 р. у Віденському університеті. Із 1894 р. видавав журнал «Житє і слово», після закриття якого з 1898 р. був членом редакційного комітету «Літературно-наукового вісника». Взимку 1907—1908 рр. здоров’я письменника значно погіршилось. Матеріальні нестатки й виснажлива праця призвели до загострення хвороби восени 1915 р. Помер Франко 28 травня 1916 р.; похований у Львові.
Іван Франко — поет, прозаїк, драматург. Початок його літературної діяльності припадає на часи навчання в гімназії. Першими спробами були поезії, що друкувалися в журналі «Друг» та сформували збірку «Баляды і росказы» (1876). Кращі твори другої половини 70-х — 80-х рр. склали поетичну збірку «З вершин і низин» (1887), що засвідчила творче зростання митця. Збірка поєднує поезії на різні теми, переважно громадянські. Наступна книжка поезій Франка «Зів’яле листя» (1896) цілком відповідає авторському визначенню ліричної драми. Біографічно зумовлена, вона водночас є мистецьким шедевром і драматичним людським документом. До збірки «Мій Ізмарагд» (1898) увійшли переважно поезії 1897 р. та частина більш ранніх творів. У них знайшли відображення моральні й громадянські пошуки автора, позначені напруженим драматизмом та складною динамікою емоцій. 1900 року побачила світ поетична збірка Франка «Із днів журби». Важливим етапом його поетичної біографії стала наступна книжка «Зешрег Ііго» (1906).
Франкові належить авторство ряду творів у жанрі поеми, серед яких на особливу увагу заслуговують «Іван Вишенський» та «Мойсей». Останній твір стосується складного комплексу національної, громадянської й особистісної проблематики, осмисленого в узагальнено-філософському ключі. Поема перейнята суворим усвідомленням неминучості жертв і складних випробувань на шляху людини й народу до духовного оновлення.
Франко — автор більш як ста прозових творів. Природно, що не всі з них однорідні за мистецькими вартостями. Прикметною особливістю прози письменника є її виражена тенденційність, що іноді переходить у публіцистичність, схематичну ілюстрацію політичних ідей, як, приміром, у повісті «Борислав сміється» (1881— 1882). Серед драматургічних творів Франка безсумнівним здобутком є п’єса «Украдене щастя» (1893).
Архів позначки: драматург
Михайло Старицький (1840-1904)
Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня 1840 р. в с. Кліщинцях на Полтавщині у дворянській сім’ї. Рано осиротів, виховувався в родині дядька — В. Лисенка. Навчався в Полтавській гімназії, Харківському та Київському університетах. Здобувши вищу освіту, певний час працював у Київ¬ському історичному архіві. Після кількох років, проведених у власному маєтку на Поділлі, оселився в Києві. Багато сил віддавав громадській та літературній праці. Брав участь у театральному житті Києва, разом з М. Лисенком виступив засновником Товариства українських сценічних акторів. Помер М. Старицький 14 квітня 1904 р., похований у Києві.
М. Старицький — талановитий поет, драматург, перекладач. Перші літературні спроби здійснив у 60-х рр. Поезія М. Старицького відзначається громадянським звучанням. У творах письменника 1900-х рр. відчутно посилились психологічні риси.
Помітними є здобутки М. Старицького-драматурга. Більшість його п’єс постала як відповідь на потребу розширення українського театрального репертуару. Драматург розпочав з переробок чужих творів і виявив високу майстерність у посиленні їх сценічності. У зв’язку з цим найбільш відомою є комедія «За двома зайцями» (переробка п’єси І. Нечуя-Левицького «На кожум’яках»). Цікавими є водевілі драматурга «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модному». Певний інтерес становлять його історичні драми «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші». Помітними досягненнями М. Старицького є п’єси «Не судилось» і «Талан». Кращі твори М. Старицького й сьогодні лишаються в українському театральному репертуарі.
Пантелеймон Куліш (1819-1897)
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 26 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж на Чернігівщині в сім’ї заможного козака. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно в дворянських училищах та гімназіях. Був заарештований за причетність до справи Кирило-Мефодіївського товариства. Звільнившись після кількарічного адміністративного заслання, жив у Петербурзі, де працював дрібним чиновником. Одночасно займався видавничою діяльністю, активно співробітничав в українському журналі «Основа». Кілька років перебував на державній службі у Варшаві, подорожував країнами Західної Європи. Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.
Літературну діяльність Куліш розпочав у 40-х рр. Виявив себе як талановитий поет, прозаїк, драматург, майстерний перекладач та проникливий літературний критик. У прозі Куліша центральне місце посідає історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Перший варіант роману (1846 р.) не був вчасно опублікований через арешт письменника. Нова редакція «Чорної ради» побачила світ 1857 р. Використавши історичні свідчення з літописів Самовидця та Григорія Грабянки, осмисливши матеріал козацьких записок, письменник на основі українського історичного матеріалу створив роман вальтер-скоттівського типу. В основу сюжетної канви покладено мотив подорожі. Події в романі зображено в двох планах — історичному та особистісному. Центральним епізодом твору є Ніжинська рада 1663 р., в ході якої фатальну роль відіграв простолюд. Для автора чорний колір позначає не лише соціальну приналежність учасників ради. Він виступає символом руїни та анархії, що зводить нанівець державотворчі задуми козацької еліти.
Куліш є автором поетичних збірок «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін». Значний інтерес становлять його переклади зі світової поезії, що увійшли до посмертної збірки «Позичена кобза».
Велике історико-літературне значення мають критичні праці Куліша, позначені аналітичною глибиною та масштабністю філософських узагальнень.