Епоха Відродження у більшості європейських країн охоплює XV і XVI століття. Це був час, коли народ почав виступати проти феодалів, прагну­чи здобути свободу, час зростання великих міст і зародження буржуазії, час пожвавлення торгівлі й далеких мандрівок, що вимагали від людей сміливості та дерзань. Склалися нові погляди на сенс буття: з’явилося пе­реконання, що найбільшу цінність на Землі становить людина. Гуманісти — письменники і художники — вивчали людину і прагнули правдиво її зоб­разити. Підтвердження своїм ідеям вони знайшли в античному мистецтві, що зображувало сильну і прекрасну людину. Таким чином, гуманісти відро­дили античні традиції. Звідси й назва епохи — Відродження.

Пам’ятаю, ще до знайомства з «Дон-Кіхотом» М. Сервантеса, до мене випадково потрапила стаття російського художника Сави Бродського, який ілюстрував відомий роман іспанського письменника, «Сторінки іспанського зошита», а в ній — вірш, зрозуміти смисл якого я змогла тільки після прочитання самого твору Сервантеса:

Мигеля мать щедра била;

С ним вместе двойню родила.

Один такой худой, худой,

Костлявий, с острой бородой.

Откритий взгляд безумних глаз,

А на макушке медний таз.

Другой родился карапузом,

Румяний, толстий, с круглим пузом.

Сметлив, хитер, картошкой нос,

Курчавой бородой оброс.

Один в доспехах и в седле,

Другой с котомкой на осле.

Один бесстрашно рвется в бой,

Дрожит от трусости другой.

Звичайно ж, це — про героїв романа М. Сервантеса: Дон Кіхота і Санчо Пансу. Портрети й риси їх характерів неможливо сплутати ні з якими іншими персонажами. Твір славетного іспанця наповнено духом епохи Відродження: «Друже, Санчо! Нехай буде тобі відомо, що волею неба я на­родився в нашу жорстоку добу, аби воскресити золоту»,— розкриває го­ловний герой роману слузі смисл своїх вчинків. Під словом «золотий» він має на увазі лицарські, по-справжньому гідні людини часи. Дон Кіхот утілює справедливість, людяність, справжнє лицарство — але живе в епо­ху, коли всі ці гуманістичні цінності зазнають осміяння. Життя виявляєть­ся зовсім не таким, яким воно уявляється Дон Кіхоту, тому-то багато які благородні прагнення героя допомогти страждальцям призводять до пря­мо протилежних результатів. Але яке ж привабливе це його прагнення до виправлення світу! Дон Кіхот бореться не за власні інтереси — він захоп­лений ідеєю виправлення понівеченої дійсності. І в цьому служінні Доб­ру він завжди активний, мужній і безкорисливий.

Санчо Панса — так само, як і зовні — цілковита протилежність своє­му пану: він реально дивиться на життя, досить меркантильний. Сите, вільготне життя — ось його ідеал (на відміну від «лицаря сумного обра­зу», який, за словами С. Бродського, «не зміг дихати повітрям ситої нудь­ги»). Але, читаючи роман, ми бачимо, як Санчо Панса поступово перей­мається («З ким поведешся, від того й наберешся?») прагненнями, ентузіазмом і благородством свого пана. І хоча Санчо темний, забобон­ний, головне, чим приваблює його постать — це чуйність, людяність, ба­жання служити добру:

Один витает в облаках, И шар земной в его руках. Другой — тот ходит по земле И мислит только о себе.

Но им дана одна судьба — Одна мечта, одна борьба. За правду вечние борци, Бессмертни зти близнеци.

Діяч англійського Відродження, В. Шекспір, теж змальовував людську особистість, що ступає до боротьби з феодальним світом. Його «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина із ворогую­чих багатих італійських родин Монтеккі й Капулетті покохали одне одного. Їхнє кохання — це не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких пере­шкод, але й, як усяка висока любов,— почуття, що нескінченно збагачує душу.

Гуманісти Відродження стверджували, що реальність — сама люди­на, а не ії прізвисько чи якийсь штучно наклеєний ярлик (відповідно до походження або місця у суспільстві). Якраз у самій людині — її позитивні якості і вади, усе ж інше, включаючи сімейні перекази і родинні обов’яз­ки,— другорядне. «Що є Монтеккі?» — міркує тринадцятирічна Джульє-тта, яка завдяки своєму почуттю, піднялася до розуміння важливих, не­минущих істин.— Хіба так зовуть//Лице і плечі, ноги, грудь і руки?».

Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів. Влада і сила не на боці закоханих, а на боці старих форм життя, де долю людини обумовлюють не почуття, а гроші, стан, фальшиві поняття про честь родини. Але, незважаючи на те, що герої ги­нуть, у трагедії торжествують світло і правда, добро і кохання.

У героях творів М. Сервантеса і В. Шекспіра ми вбачаємо риси, при­таманні епосі Відродження. Герої діють у повній відповідності до влас­них уявлень про істину, відповідаючи за кожний свій вчинок, відповід­ним чином реагуючи на протидію ворожого їм світу.

У боротьбі за утвердження ідеалу життя примушує їх долати безліч перешкод. Це люди діяльні й активні, що мають гуманне мислення, а це вже риси нової, порівняно з попередньою епохою, людини — істинного героя Відродження.