Все упованіє моє
На тебе, мій пречистий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Т. Шевченко. «Марія»
Україна! Як багато почуттів вкладено в це слово. Яка вона гарна, велична і неповторна. Як багато винесла вона на своїх плечах!
Любов до рідного краю дарується дитині з молоком матері, з першим сказаним словом, піснею. А коли дитина зміцніла, вона топче малими ногами землю, яку топтали її діди і прадіди. Ви ніколи не замислювалися над тим, що таке Україна? Невже ніколи серце не затремтіло, не почало швидко стукати при цьому слові? Блакить неба, повна гарячого сонця, неба — високого, чистого, де коли-небудь ви знайдете безліч хмар, а у ясні чорні ночі не зможете перелічити зорі, навіть з усіма вченими світу. Такі зорі і такі ночі можуть бути лише у рідному краї. Рідний край — це місто, де вжилися разом пам’ятки старовини та нові будинки, які, дивлячись на нас своїми скляними очима, не розуміють проблем нашого життя. А навколо нас така дивна краса — природа! А який чудовий ліс та перші квіти на галявині, останні клаптики сірого снігу, з-під якого вибивається перша трава. Як це не любити? Невже всі байдужі до цього? Невже усім однаково, що було у минулому, а що буде далі?
Україно моя! Як можна дозволити знищити тебе? І як кажуть про це твої діти, яких ти оберігала, турбуючись про кожен їх крок у доросле життя. Багато віків стоїш ти над дітьми і захищаєш як людина, ніжна, неспокійна за долю дітей. Як бажали зруйнувати цю країну, а вона, мов крила, простягла теплі долоні. З якою радістю дивилися на страждання народу, ненавиділи садки вишневі, біле цвітіння яблунь, айстри у садочку, співочу мову, пісні. Але Україна жива! Зараз над нашою країною нависла велика трагедія — Чорнобиль.
Ось уже десять років сумно звучить над усім світом дзвін Чорнобиля. Він відгукується у серці кожного. Пройдуть роки, але пам’ять про трагедію буде ще довго хвилювати людей. Дуже страшно, коли вмирають дорослі, але коли гинуть діти — це найстрашніше. Наслідки аварії повинні стати «надбанням» людства. На мою думку, ніщо не може зрівнятися з аварією на Чорнобильській електростанції. Аварія призвела до забруднення біосфери. Три роки приховували наслідки аварії. А потім Україну оголосили зоною екологічного лиха. На території України з’явилася трид-цятикілометрова мертва зона. Багато людей загинуло. Наша країна фактично самотньо продовжує боротися з наслідками катастрофи. На мою думку, тяжкий тягар ліг не тільки на економіку України, а й на моральний стан людства.
Про Чорнобиль написано багато творів. Поет Іван Драч із болем у серці переживав цю трагедію. Від самого початку творчої діяльності він проявив себе не тільки вправним майстром ліричного жанру, але й досить успішно реалізував свої можливості в написанні поем. Він створив своєрідну «скорботну пісню» — поему «Чорнобильська мадонна». У цьому творі злилися біль поета та біль народу. З рядків «Прологу» ми довідуємося, як важко підступити до змалювання задуманого: «Ти намагався писати про Неї, — Вона пише тобою, як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем хапливим і ошалілим». Дуже жахливо стає на душі після того, як перед очима постає образ жінки. Своїм виглядом вона наганяє жах. Народивши мертвого сина тоді, в той квітень, коли її «накрила та нечиста сила», жінка збожеволіла. Автор передає жах аварії через образ матері. Мабуть, тому розділ «Хрещатицька мадонна» — кульмінація, фінал поем. Це крик душі поета. Це його пекучий біль. Скільки розпачу, душевного болю в кожному поетичному рядку! Основна суть поеми — людина, пошук істини, утвер-джен-ня правди, болючої і нестерпної. Я тепер уявляю, що ми робимо своїм втручанням у велику природну лабораторію землі, коли вносимо різні хімікати. Часто ми вбиваємо все живе, своєрідний земний планктон, не кажучи вже про птахів і звірів. Дуже довго людство йшло до цієї краси. І все це можна зруйнувати. Треба берегти свою землю. Я впевнена, що в дитинстві в кожного має бути своє джерело, звідки беруть витоки найкращі людські якості: доброта, трепетне ставлення до всього живого, любов до рідної землі, батьківського порога. Це так само необхідно для морального здоров’я, як материнське тепло і колискова пісня, надійне батьківське плече і бабусина казка, як посаджене власноруч деревце. Виростуть діти, які бачили жах Чорнобиля. Вони вирушать у самостійне життя. Але якщо в душі посіяне прекрасне і вічне, спогади знову повертатимуть їх до свого дерева, до рідної домівки. Вони зроблять усе можливе, щоб Чорнобиль знову став судовим містом України.