Перші філософські школи і течії виникають у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст. до. н. е. в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї та Греції. Передмови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2. поява товарно-грошових відносин;
3. виникнення держави,
4. ріст опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;
5. розвиток науки, накопичення емпіричного матеріалу. Необхідність його логічного і абстрактного осмислення.

Спільність генези не включає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначуються спеції кою розвитку суспільних відносин цих держав, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих “дашанах”. Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. “Веда” (в перекладі з індійського “знання”) – це збірник текстів на честь богів. В дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу “брахмана”, що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло – це зовнішня оболонка душі /атман/. Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього і тому підкоряється закону необхідності /кармі/. Закон необхідності /карма/ змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в таку оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік ‘цих перевтілень /самсара/ триває нескінченно довго. Якщо ж людина а може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним світом, тоді і настає реалізація її тотожності з Брахманом.
В умовах утворення великої держави буддизм з його антижрицькою спрямованістю захищав кастовий лад в Індії. Він був більш вигідний, ніж релігія брахманізму, яка проповідувала вчення про привілейований стан жерців. Виникнувши як опозиція кастовому ладу, буддизм виступив з вченням про рівність всіх людей в “стражданнях” і праві на спасіння. Буддизм – це одночасно і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VІ-V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шакя-Муні, майбутній Будда, народився у сімї вельможного князя Щуддходані. Він вчився у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац і жив аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1. Життя – це страждання.
2. Страждання має свою причину.
3. Корінь страждання – жадоба до життя.
4. Шляхів виходу із страждання – 8.

З точки зору буддизму світ – це єдиний потік матеріальних і духовних елементів – “дхарм”. На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду даної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою – сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, з досягнення нірвани – повного закінчення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, котрі складають суть життя. В цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми – “носії своєї ознаки – частинки у або елементи”. За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини, вони проникають у всі явища психічного і матеріального світів і перебувають в русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожен рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено декілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов’язане зі стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання – восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. Це вчення пов’язане із суб’єктивно-ідеалістичним методом йогічного споглядання.
В теорії пізнання у буддистів усувається різниця між чуттєвою та розумовою формами і пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів служить основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза 5-ма групами елементів, які складають людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: свідомість; уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.
В цій схемі немає місця жодному низькому, вічному початку. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Дане людське життя – це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік – земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум’я свічки, якій процес спалахування і загасання тече безперервно і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затухання вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне числення.
Поряд з ідеалістичних напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення – чарвака, Однією з фори цього вчення локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. В основі світу визнає наявність чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря. Звідси походить назва школи /”чар” – чотири» “рак” – слово/. В теорії пізнання істинним вважає тільки те, що дасться людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними б тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття – одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.