У наші час не багато людей віддають перевагу поетичному слову. І навряд чи це свідчить, що душа су-часної людини емоційно озлидніла під впливом різних чинників.
Проте великою слід вважати перемогу творчого таланту, якщо йому вдається достукатись до серця су-часного читача, здобути народне визнання. Таким сьогодні постає перед нами Борис Олійник. Його ім’я поряд з іменами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віталія Коротича, Миколи Вінгра-новського та ще багатьох їхніх ровесників позначає творчі звершення того обдарованого покоління, яке забез-печило українській літературі тривале й нині цілком відчутне піднесення.
Творче зростання Бориса Олійника відбувалося доволі стрімко. Поет може сказати з гордістю про те, що прийшов у літературу з Полтавщини — землі Котляревського й Гоголя, де, як по всій Україні, у найвищій пошані «Кобзар», і народна пісня, і влучне веселе слово, що народився на Полтавщині…
Ставши поетом, Борис Олійник не перестає віддавати свою любов рідному краєві, із синівським схвильо-ваним почуттям пише він про напівстепові ландшафти свого дитинства. Образ рідного краю здатен викликати до життя чисте й довірливе слово, у сповідальному тоні поет складає вдячність людям, які, починаючи із Сивої Ластівки, з Матері, учили його щонайперше власним прикладом таких нічим у житті незамінних і всеосяжних понять, як совість, честь, людяність, вірність…
Одним з найсильніших мотивів у творчості Бориса Олійника є синівська вірність, обов’язок перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом
Особливістю його творчості є активна громадянськість. Його слово — це слово митця стійких переконань, одного з тих, хто з гордістю усвідомлює свою належність до будівничих нового світу.
Маючи нахил до філософських роздумів, поет охоче використовує народну притчу, мандрівний сюжет, мудру алегорію, від його творчого доторку давній згусток народної думки набуває сучасного, індивідуально забарвленого звучання.
Багата палітра асоціацій, напружений розвиток образу, притаманна багатьом поезіям співучість, близька до фольклору музикальність — усе це разом надає його поезії неабиякої сили впливу на читача.
Борис Олійник упевнено почувається в різних жанрах: він визнаний майстер поеми, хоча не менш попу-лярності серед читачів набула також високохудожня лірика цього автора. До його творів охоче звертаються композитори, їх вабить задушевність його поезій, позначених багатою ритмомелодикою.
Твори Бориса Олійника вже витримали суворий іспит часу. Перед нами поет вдумливий, гострий, глибо-кий, чия творчість нині стає поряд з тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найтала-новитіші співці України.
Архів позначки: Борис Олійник
КРЕВНИЙ ЗВ’ЯЗОК ЛЮДИНИ З ПРИРОДОЮ У ПОЕМІ Б. ОЛІЙНИКА «КРИЛО»
Творчий доробок Б. Олійника позначений такими визначальними рисами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потужний струмінь фольклорності.
Б. Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої людини.
У поемі «Крило» Олійник використовує казковий сюжет: маленький хлопчик приносить додому і доглядає птаха з перебитим крилом, який стає йому добрим товаришем і братом, «олюднюється» зовні — має вишиту сорочку, кеди. Видужавши, журавлик щовесни повертається до свого рятівника, вчить його літати, розповідає про свої мандри, про Африку, Ніл і піраміди, схвалює його шлюб.
Коли хлопчина рятує пораненого птаха, він сам стає крилатим, тобто благородним, щасливим від гарного вчинку, через який розкривається його душа. Між хлопцем і птахом виникає взаємозв’язок: «щовесни прилітатиму, брате, бо крилом я до тебе приріс».
У стосунках «олюдненого» птаха і хлопчика-напівптаха головне — духовне спілкування, дружня підтримка й розуміння один одного:
А потім над селом вони злітали, І зорі їм ховалися під крила, І так обом їм хороше було! Людина живе в гармонії з природою, у ладу з власним сумлінням і тому її земне буття сповнене злагоди і добра. Проте ця ідилія порушується.
Загребущий і зажерливий сусід, щоб приховати крадіжку, свідком якої мимоволі став довірливий птах, убиває журавля ціпком. І з його смертю юнак втрачає здатність літати, він раптово старіє.
Страшна, неприродна картина старіння: «Одна по одній зморшки проступали, кришилися зуби, западали щоки». Але ще жахливіше духовне спустошення героя від втрати морального осердя, високих життєвих ідеалів.
Замість руки у юнака з’являється закривавлене «надламане крило». Герой бере на себе смертельний біль крилатого побратима, загубленого звіром у людській подобі. Із загибеллю Журавлика рвуться гармонійні стосунки людини з природою, гине сама душа, яка не вміє боронитися від зла.
Сусід-злочинець порушив нормальний плин життя, тому все живе відштовхує його від себе. Кара злочинця — не в муках сумління, бо у таких людей його просто немає, а у вічному страху за себе, за свою персону, яка злочинними діями поставила себе поза законами людського існування.
Треба берегти «небо» — каже Олійник — людина мусить жити високими помислами, і хоч немає кари за вбивство людської мрії, душі,— це найстрашніший злочин.