Архів позначки: «Богдан Хмельницький»

ЗВЕЛИЧЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОСТАТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ФОЛЬКЛОРНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ

Богдан Хмельницький — гетьман України, видатний державний діяч і полководець. Хмельницький доклав багато зусиль для організації українського війська, встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами, вів непримиренну боротьбу з польською шляхтою.

Про Богдана Хмельницького дуже багато написано у нашій літера­турі. Це один із найколоритніших образів в історії України, який зробив багато для того, щоб країна була вільною і сильною, бо у ті часи кримські татари забирали у полон багато українців. Більша частина України зале­жала від польських панів, і Хмельницький робив багато, щоб країна була незалежною. Народ дуже любив цього гетьмана й оспівав його подвиги у віршах, поемах. Важко знайти у літературі постать, про яку написано так багато. Про нього пишуть письменники, історики, бо ця людина зро­била дуже багато, залишила значущий слід в історії.

Один із найвідоміших романів про Хмельницького — це роман Павла Загребельного «Я, Богдан». У цьому романі читач стає свідком того, як Хмельницький із рядового козака виріс до гетьмана, а народні маси стали вбачати в Богданові уособлення самих себе. Дуже багато важить у цьому рівнянні (Богдан — народ) потужно зображений інтелект, мегасвіт почу­вань і думок гетьмана. Це людина справді титанічного розуму й серця. Ве­лич Богдана у тому, що він першим побачив свій народ в історичному кон­тексті і водночас усвідомив себе вписаним у безсмертя народу. Своє покликання Богдан бачив не в тому, щоб тільки вигравати битви, а щоб «вигравати народну долю». «Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим я думав тої червневої ночі…» — говорить Богдан у фіналі роману. У тих роздумах трапляються часові суперечливі крайнощі («Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення», «на­род ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода одна»); художнє навантаження, що несуть вони, можна трактувати як спробу показати трудність, а часом і суперечливість шляхів, якими йдуть народи та їхні ліде­ри до пізнання великих життєвих істин.

У думі «Хмельницький і Барабаш» розповідається про Хмельниць­кого — виразника інтересів народу і Барабаша — виразника інтересів вер­хівки і середньої української шляхти, яка виступала проти визвольної війни і всіма засобами підтримувала феодальний лад польської держави.

Хмельницький — патріот своєї держави, він закликає «козакам ко­зацькі порядки дати», «ляхів, мостивих панів, у пень рубати». Він на боці пригноблених народних мас і засуджує зрадницьку політику Барабаша, який продався польському королю Радиславу. Хмельницький намагається спочатку повернути Барабаша на свій бік. У Барабаша були королівські листи про надання козакам вольностей. Але ці листи він ховав і не хотів показувати козакам, намагаючись тримати їх у покорі. На заклик Богда­на «козакам козацькі порядки давати, за віру християнську одностайно стати» Барабаш відповідає:

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із ляхами, Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати?

Не погоджується Барабаш разом із Хмельницьким боротися проти польської шляхти. Тоді заради України, заради народу Хмельницький ви­рішує хитрістю забрати у Барабаша королівські листи і підняти коза­цтво на боротьбу з поневолювачами.

У романі Н. Рибака «Переяславська рада» головним образом є Бог­дан Хмельницький. Розв’язанню двох основних завдань присвятив вели­кий гетьман своє життя — визволенню України від чужоземного ярма і об’єднанню України з Росією. Про це співається й у народній думі, що являє собою епіграф до твору:

Ой Хмельницький Богдане, гетьмане,

Добрий розум тобі достався,

Що короля і султана, і кримського хана

Ти відцурався

Та з Москвою навік об’єднався.

Зараз дехто докоряє Хмельницькому, що він зробив неправильно, уклавши угоду з Росією на Переяславській раді. Але Хмельницький вбо­лівав серцем за долю України, дбав про те, щоб її не розшматували воро­ги, щоб шляхта польська не забрала у народу найсвятіше, що є у люди­ни,— християнську віру.

В історії України постать Богдана Хмельницького невід’ємна від най-святіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом пов’язане становлення української держави, формуван­ня української нації. Його внесок в історію рідного народу полягає у виз­воленні придністровських земель від ярма польських магнатів, збереженні мови, культури, будівництві української держави.

Досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один із найосвіченіших людей свого часу, Хмельницький належить до плеяди най-видатніших постатей історії всіх часів. Ніхто так, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ, який дуже любив його за це, увічнив його образ у своїх невмирущих думах і піснях:

Ой спасибі тобі, Хмелю, Й превелика шана, Що врятував Україну Від польського пана.

У своїй творчості народ залишив пам’ять про цю людину, і ще багато поколінь дізнаються про нього. Пам’ять про Хмельницького не вмре, поки живе український народ:

Полягла Богдана голова,

Та слава його козацька не вмре, не поляже

Про лицарство всякому розкаже.

Народні перекази (відгук про прочитаний твір)

Із народними переказами я вперше ознайомився на уроках україн­ської літератури. Які дивні твори! І не казка, і не бувальщина. Поєдна­ли вони в собі історичну правду і людську вигадку. Гарно і поетично зображені в переказах народні захисники-запорожці. Оспівуючи козаків, народ перебільшує, приписує їм фантастичні можливості. Я думаю, що так люди виражали вдячність і любов до своїх обранців. З особливою пошаною розповідають перекази про народних героїв — Богдана Хмель­ницького, Нестора Морозенка, Олексу Довбуша. Це відважні лицарі, які боронили свій народ і від польської шляхти, і від татарських набігів. Особливо мені сподобалися перекази «Про запорожців». Адже цікаво уявити козака, який має величезні вуса, вміє говорити дванадцятьма мовами та ще й за тисячу верст бачити, що там робиться!

Михайло Старицький (1840-1904)

Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня 1840 р. в с. Кліщинцях на Полтавщині у дворянській сім’ї. Рано осиротів, виховувався в родині дядька — В. Лисенка. Навчався в Полтавській гімназії, Харківському та Київському університетах. Здобувши вищу освіту, певний час працював у Київ¬ському історичному архіві. Після кількох років, проведених у власному маєтку на Поділлі, оселився в Києві. Багато сил віддавав громадській та літературній праці. Брав участь у театральному житті Києва, разом з М. Лисенком виступив засновником Товариства українських сценічних акторів. Помер М. Старицький 14 квітня 1904 р., похований у Києві.
М. Старицький — талановитий поет, драматург, перекладач. Перші літературні спроби здійснив у 60-х рр. Поезія М. Старицького відзначається громадянським звучанням. У творах письменника 1900-х рр. відчутно посилились психологічні риси.
Помітними є здобутки М. Старицького-драматурга. Більшість його п’єс постала як відповідь на потребу розширення українського театрального репертуару. Драматург розпочав з переробок чужих творів і виявив високу майстерність у посиленні їх сценічності. У зв’язку з цим найбільш відомою є комедія «За двома зайцями» (переробка п’єси І. Нечуя-Левицького «На кожум’яках»). Цікавими є водевілі драматурга «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модному». Певний інтерес становлять його історичні драми «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші». Помітними досягненнями М. Старицького є п’єси «Не судилось» і «Талан». Кращі твори М. Старицького й сьогодні лишаються в українському театральному репертуарі.