Справедливо говорять, що біографія поета — у його віршах. Із поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, станов­лення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж із підруч­ників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поета.

Народився Дмитро Павличко, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, шорсткий киптар за пелюшки». Доля судилася Дмитрові така, як і всім укра­їнцям: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги.

В одному з ранніх віршів «Дві ялинки» йдеться про те, як у передно-ворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж «треба купить бараболі ма­тері хворій своїй».

Та ось — вересень 1939-го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з ра­дістю і надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет.

Підріс, як пагінець із землі, і забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визво­лення, й про партію, і про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро.

Звичайно, багато за що можна дорікнути поетові в ті роки. Та втри­мала його на крилі совісті любов — справжня синівська, не показна і не фальшива любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.

У дитячому серці жила Україна —

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та лишилися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її. .

І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно про­мовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтво­рює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні.

Надто вже прозорою була алегорія, щоб її не зрозуміли… Та ще якби ж то сам «Торквемада»! А то й ряд «крамольних» віршів про мову, віршів, що відверто суперечили офіційній політиці сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної…», «Якби я втратив очі, Україно…», «О рідне слово, хто без тебе я?..», «Лист до одного знайомого в справах філологіч­них…». Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж у сонеті «Якби я втратив очі, Україно», пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів Твоя лунала б мова солов’їна.

Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її — «ото була б загибель — смерть моя»,— признається поет.

Павличкова ліра тяжіє до загальнолюдських проблем у їх найгострі-ших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюст­ки і леза, світло і пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними те­зами, розповідає про них у точних і вишуканих образах.

Потрясаюче сильно звучить вірш «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі гнаних, засуджених, ображених невірою, розп’я­тих — Овідій, Джордано Бруно, Ян Гус. Мученицька смерть — це, звичай­но, страшно. Але ще страшніше, коли народ байдуже дивиться на страту:

. знімають ката З охрестя справедливої ганьби, І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне. І тут на перший план виходить ганьба народу, який боїться навіть тіні мертвого ката. Та ще більша ганьба, коли іменем цього ката чинилися не­людські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати вже як не його, то його справи. Вражаюче звучать рядки вибухової сили:

Одна Голгофа споконвік була. Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий бог, а де всесвітній хам, Що перед смертю розпинав народи.

Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Ідеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року.

Як і кожний справді самобутній поет, Дмитро Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього речі, які несуть на собі аж надто ви­разні прикмети часу, як от «славослов’я» вождю революції, але, за слова­ми Анатолія Шевченка, «не можна не захоплюватися цією яскравою осо­бистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, цим полум’яним громадянином рідної землі».