Артюр Рембо жив наприкінці ХІХ століття — в епоху значних зрушень у світі, коли на зміну гуманізму ХІХ століття приходить нове покоління — діти технічної, механізованої цивілізації.

Логічному розуму і прагматичному відношенню до дійсності А. Рембо протиставляє інше сприйняття світу, засноване на тонких напівсвідо­мих відчуттях. Завдяки цьому поет глибше проникає у тканину дійсності і здатен захоплюватися красою світу, вільно витати у його просторах. Але це робить його самотнім і вразливим. Почуття своєї самотності, бездом­ності у нескінченному світі Артюр Рембо передав у своєму вірші «П’я­ний корабель».

Уже на початку вірша перед нами постає образ корабля, на якому став­ся страйк — раби перемагають своїх погоничів. Якщо розглядати цей сюжет у символічному річищі, то можно співвіднести його із внутрішнім бунтом особистості проти свого жорстокого «господаря» — розуму. Але подолання розуму призводить до розгнуздання підсвідомих сил людини, знищення волі — так П’яний корабель «несе вниз за течією» до бурхли­вих вод моря — долі.

Змальований у вірші образ моря нелюдський у своїй грізній красі, але водночас «олюднений» у поетичному тексті Рембо, як і образ п’яного ко­рабля: ліричний герой вірша «втрачає розум» у бурях і «пливе навман­ня, занурений у час». Численні хвилі океану-часу дарують поету тисячу вражень, але П’яний корабель порожній і хисткий.

Часом морська стихія виявляється людянішою, ніж покинений по­етом штучний світ людей, адже у русі океану він знаходить відображен­ня власних почуттів.

Поет уподібнює море прекрасному і безмежному художньому твору: воно подібне до «грізної поеми»; гул океанських валів звучить, як «роз­в’язка античних трагедій».

Людина, ніби порожній корабель, від самого народження кинута у без­межні простори всесвіту. Щоб побачити красу світу, вона повинна скину­ти з себе пута буденності. Але, спромігшись на це, вона стає беззахисною, як повітря, і бездомною, як Летючий Голландець. Такою є доля Поета. І Поет — це П’яний корабель, кинений у лоно стихій,— зникає у безмірі широт, у безперервному бігові хвиль і мінливості берегів.

Поет сумує за Європою, своєю давньою батьківщиною, яка здається йому міцним островом спокою у бурхливому морі. Але для П’яного ко­рабля, що втратив свій дім, навіть його батьківщина — «як брудна й мілка калюжа.»

«П’яний корабель» — це пісня бездомної, втомленої юності. Поета захоплює краса і розмаїття світу, зміна бурі і штилю, світанків і сутінків, південних рифів і північної криги. Але, втомлений «зоряними архіпела­гами», він прагне спокою.

У вірші «П’яний корабель» Рембо передає відчуття людини, яку ніби випадково закинули в життя, позбавили «керма і вітрил». У цьому вірші, як і в інших ліричних творах французького поета, передбачені відчуття людей межі століть і ХХ століття, для яких життя перетворилося на не­скінченний біг навмання крізь простір і час. Саме завдяки цьому лірика Рембо справила такий значний вплив на світову літературу ХХ століття.