Пусть когда-нибудь имя мое Прочитают в учебниках дети.

А. Ахматова

Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила дов­ге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх по­передників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється твор­чістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.

«Есть три зпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.

Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної кла­сики XIX століття.

Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед ве­ликих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Сологуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтає-ва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну культуру і дух новаторства.

Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема ко­хання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і по­кірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єди­ний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.

Ть, росой окропляющий травь, Вестью душу мою оживи,— Не для страсти, не для забавь, Для великой земной любви. («Зта встреча никем не воспета…»)

Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періо­ду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світо­вої війни став вірш «Утіха».

Вестей от него не получишь больше,

Не усльшишь ть про него.

В обьятой пожарами скорбной Польше

Не найдешь могили его… Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної неста­більності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорсто­ке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед су­спільством.

Но не пьтайся для себя хранить Тебе дарованное небесами: Осужденш — и зто знаем сами — Мь расточать, а не копить.

Иди один и исцеляй слепьх, Чтобь узнать в тяжельй час сомненья Учеников злорадное глумленье И равнодушие толпь. («Нам свежесть слов и чувства простоту…»)

Вірш «Мне голос бьл. Он звал утешно.» — один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозву­чав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.

Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи-щено, предано, продано.»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: по­шуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової тра­гедії — світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих по­трясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Тут відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилив­ся у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни зло­чинної влади зі своїм народом.

Нет! и не под чуждьш небосвободом И не под защитой чуждьх крьл — Я бьіла тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, бьл. («Так не зря ми вместе бедовали…»)

Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.

Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.

Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки прохо­див на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.

Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.