Розповідав колись батько, а батькові – дід таку легенду.

Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість – лунав той стодзвін сумно й весе­ло, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто – на всень­кий світ.

І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та ді­тей знищили, молодих забрали в неволю… Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати – крізь землю провалилася.

На тому місці з’явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, – то чути звуки: лу­нає десь з глибини стодзвонна мелодія.

З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб – фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: леген­ди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистець­кій найціннішою перлиною, напевно, є пісня – синтез слова й мелодії.

Як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вер­шиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердеч­ним багатьох поколінь.

Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі наро­ди й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й форте­ці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попе­ліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня – мов Фенікс.

Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з на­родних глибин дзвін джерела.

Пісня… Вона супроводить нас усе життя. Над колискою – й над могилою. На весіллі – й на ратнім полі. Від язичниць­ких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки – до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.

Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю – і кидає в бій, на смерть?

У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлі­шим. Ти роз’ятрюєш душу – й лікуєш рани душевні. Поряд­ного робиш мужнішим, лихого – добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від не­стримного вогню, од гніву бурхливого – до сліз, теплих, ніж­них і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт…

Пісня – як незглибна криниця, дно якої оповите памороз­зю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь – та й дна не видно…

А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів’я своєї культури, у високе мистецьке небо.

Отакий її вимір – від кореня до вершини.

(457 слів)
За Є. Колодійчуком