Тексти давньоруської доби завдяки своєму духовно-практичному змісту, дохідливій формі та зрозумілій мові були доступними всім верствам населення, що сприяло засвоєнню сформульованих у них світоглядно-філософських ідей. Вони органічно сприймалися найширшими верствами суспільства, формували переконання людей, спонукали їх до соціального дискурсу, людинолюбства.
Ранньосередньовічні, переважно релігійні, тексти, що містили філософські ідеї і побудови, написані непрофесійною філософською мовою в умовах синкретизму (нерозчленованість) середньовічного світогляду. Із цим пов´язана проблематичність викладу сучасною філософською мовою полісемантичних понять тогочасної культури в їх іманентному (внутрішньо властивому) понятійному і категоріальному виявах. Має значення і те, що філософські ідеї були розосереджені у тогочасній релігійній суспільній свідомості.
На відміну від західноєвропейської схоластичної філософії, що була диференційованою та самостійною формою знання, призначеного для небагатьох високоосвічених інтелектуалів, обслуговувала релігійну, юридичну та політичну сфери, розв´язувала далекі від реального життя загальні, умоглядні, абстрактні завдання, руська філософська думка осмислювала крайні основи реального та ірреального світів. Розвивалася вона в лоні не теоретичного, а духовно-практичного осмислення світу. Перевагою такого способу філософування була орієнтація на конкретне, земне та дохідливе православно-християнське навчання праведному життю найширших верств населення. Вона давала відповідь на основні питання будь-якої філософії, наприклад як щасливо прожити людині в цьому світі і заслужити посмертне існування. Усе це сформувало ніким не перевершений злет духовності й цивілізованості, яким вирізнялася Україна упродовж останнього тисячоліття.
Ставлення до філософії руських мислителів не було однозначним. Значною мірою її розуміли як «зовнішню» (щодо християнства), античну систему знання і пізнання світу, а тому вважали неістинною, небогонатхненною, певною мірою ворожим утворенням. Водночас вона органічно залучалася до системи християнського знання, філософізувала його, хоч і сприймалася як предтеча і складова християнської мудрості. Наприклад, у «Діалектиці» Іоанна Дамаскіна філософія тлумачиться як «пізнання сущого, а оскільки воно суще, то пізнання природи сущого. Це — пізнання речей Божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Це — помисли про смерть, уподібнення Богу. Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початком будь-якого мистецтва. Філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість — це Бог, а тому любов до Бога є істинна філософія». За словами Костянтина (Кирила) Філософа, «філософія — це знання речей божественних і людських; знання того, наскільки людина може наблизитися до Бога. Філософія вчить людину ділами своїми бути подібною до Бога» («Житіє»).
У перекладному «Синайському патерику» оповідується: коли два філософи прийшли до старця і хотіли почути від нього пророцтва, той назвав їх словолюбцями, а не істинними філософами, бо «філософія — це завжди навчатися смерті, мовчанню і зберігати себе безмовністю». Тут ідеться також про двох дивних і добропорядних мужів-філософів, які не мали жодного майна, а студіювали християнські книги і вдосконалювалися в аскетизмі. Самітник, який іменується в тексті «схоластик» (тлумач Святого Письма, учена людина, ритор), змальовується смиренномудрою, милостивою, скромною, цнотливою, мовчазною і дружелюбною людиною. Весь час він присвячував читанню. Ще один філософ-християнин переконав філософа-елліна у тому, що відбудеться кінець світу, тілесне воскресіння людства, і тому кожен має прагнути не земних, а небесних благ.
Близькі за пафосом міркування містить надзвичайно популярна в Русі збірка «Бджола» («Книги Бджола. Слова і мудрості від Євангелія, і від Апостола, і від святих мужів, і від розуму зовнішніх філософів»), у якій вміщено висловлювання понад 140 античних авторів. Назву вона отримала від уміщеного в ній висловлювання античного філософа Ісократа: «Отак, як бджолу бачимо, що по всіх садах і квітах літає та від кожного користь приймає, так і юнаки, навчаючись філософії і у вишину мудрісну воліючи піднестись, звідусіль найцінніше збирають». Філософ нічого не потребує, крім мудрості і знань. Особливо вражає описаний приклад жертовного патріотизму філософа Зенона, який, прагнучи зберегти таємницю рідної батьківщини, під час тортур відкусив свого язика. Подібно до піфагорійських філософів, кожен має помиритися з тим, з ким посварився, до заходу сонця. У збірці йдеться про Діогена, який ходив зі свічкою по місту, «шукаючи людину». «Залізо загартовується водою, а філософ — нещастями» — ще один ракурс бачення суті любомудрості. На підставі детального ознайомлення з текстом збірки можна скласти сукупний образ філософа: філософ усвідомлює власне незнання; він переконує своїми словами і справами; філософія — синтез доброчинного життя і знання, вона спонукає добрих до благодіянь, лукавих — до злоби. Загалом філософія бачилася тоді як мистецтво богословської інтерпретації текстів Святого Письма, мистецтво слова, мистецтво жити відповідно до християнської етики.
Насичені філософською тематикою і роздумами над природою філософії також перекладні твори: «Хроніка» Георгія Амартола, «Хроніка» Іоанна Малали, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова і «Шестиднев» Іоанна, екзарха Болгарського. У них філософські проблеми світотворення, світоустрою, причинності, природи людини, добра і зла, долі, посмертного існування тощо детально розглядаються на тлі їх розуміння Арістотелем, Платоном, Піфагором, Сократом та іншими мислителями. Природно, що розгляд і вирішення цих принципових для православної філософії питань відбувалися з позицій християнської догматики.
Тогочасні визначення філософії релігійно-філософські за формою і філософські за змістом. У Русі філософія набувала статусу мудрості, забарвлювалася мудрістю, розумілася як мудрість. Так, Ізборник 1073 року кваліфікує мудрість як знання «божеських» і людських речей і того, що є їх причиною. Мудрість будь-якої людини походить передусім від Бога. Її можна набути через знання, що містяться в книгах і шляхом спілкування з розумними людьми. Мудрість християнська — унікальна, універсальна, одвічна, незмінна, неминуча духовна цінність. Вона невіддільна від високоморального способу життя, єдності дум і вчинків, вона — джерело блага для індивіда і людства. Її різновидами є мудрість як перебування у здоровому розумі і мудрість як інтелектуально-моральна характеристика особистості.
Отже, мудрець (філософ) — це особлива людина, яка є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним розв´язувати всі проблеми людського буття, показувати своїм життям, як мають жити інші.