Творче завдання: пояснити, чому Г. С. Сковорода відмовився від батькового спадку на користь брата.
Сковорода пішов у поле: хотілося побути трохи на самоті. Уже давно розвиднілося, але було ще сіро, бо чорна хмара, немов зірвалася зі свого припону, пливла-летіла, розкинувши аж на півнеба крила. Все дужчав вітер. Згинав дерева, куйовдив віття, встеляв ставок рожево-білим цвітом.
Григорієві хотілося летіти зараз на вороному степом, вдихати свіжий передгрозовий вітер і відчувати всім тілом волю.
Упали перші краплі. Сяйнула блискавка. Орач, що бовванів неподалік у полі, перехрестився поспіхом, зиркнув на хмару і знову натис на чепіги. Воли ступали повагом услід за хлопчиком, що йшов попереду в надутій вітром білій сорочечці й прилиплих до ніг штанях. Він не звертав уваги ані на вітер, ані на дощ, що припускав. Дивився спідлоба, важко кудись у далеч і міряв землю — за кроком крок, за сажнем сажень.
— Сократ… — промовив тихо Сковорода і став під липу, бо почалася злива. Усе частіше гіллясті блискавки пороли небо, усе лункіше бабахкав грім.
…І зустріч із рідним краєм, і милі спогади, і плугатар, і гуркіт грому — все поєдналося, злилося у щось єдине ціле, що розпирало груди і наливало силою. Немов жива, від блискавиць та вітру тремтіла дрібно крислата липа. Ще серпанкова, весняна крона промокла наскрізь, не захищала. А дощ стояв стіною, яка закрила і небокрай, і корчму, і селянина з волами й хлопчиком. Здавалося, крім липи, грому та блискавок, нема нічого в світі. Було і страшно, й солодко. Лякала густа самотність, а веселила душу та філософська, незрима єдність між ним і світом, яку збагнув допіру. Воістину, пізнай себе, і ти пізнаєш усе! Не знав, хто перший сказав цю мудрість, але був певен в її правдивості. Тремтіння липи було його тремтінням, удари грому в душі відлунювали, як у небесній бані, дощ озивався якимось лоскітним передчуттям відновлення, немов би він, Григорій, був тим маленьким зерням, у якому сховано майбутнє людство, ліси, птахи і все, що згине і знов відродиться у тому ж образі…
Дощ перестав раптово. Сяйнуло сонце — й земля заграла блискітками, завирувала пахощами, все потяглося вгору. Орач стояв у полі і чекав, коли протряхне нива, воли ремиґали, а хлопчик стежив за ластівками, що вже черкали небо, мов чорні блискавки. Над полем, залитим променями, летіла пара. Опам’ятавшись після дощу та грому, загомоніло птаство. Дуд-кав одуд, вигравала, мов на сопілці, вивільга…
Дивився, слухав, як розквітає після дощу природа, і далі й далі відходив серцем від суєти, від гонористих помислів і благ, якими його заманював у Петербург Вишневський. Що все це важить у порівнянні з волею, з життям, якого прагнеш, і правом мислити!
Відкинув із чола вологе пасмо чуба, узяв каптан на руку й попрямував до валки.
Лише три роки не був Григорій дома, а скільки збігло води і сталося лихих та добрих перемін! Не попрощавшись із молодшим сином, померли батько й мати. У братової народилась донька. А хлопці виросли, уже пасуть худобу і виграють на конях не згірш дорослих козаків. І брат змінився. Не торохтить, як млин, а розмовляє статечно, стримано і гладить вуса, підносячи до рота чарку. Правда, коли сказав Григорій, що не збирається хазяйнувати і віддає йому весь ґрунт і все майно, нажите батьком, Степан засяяв радістю…
І сумно, й весело стає Григорієві, коли згадає цю зустріч із братом. Сумно, бо вперше бачив свого Степана в цупких руках ґрунтів і статків, а весело, бо й цього разу на роздоріжжі людських шляхів він не пішов за старшим братом, а вибрав свій, нехай важкий, тернистий, але властивий душі.
(547 сл.) (За В. Шевчуком)