Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.

У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти­ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре­цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі­стичний та містичний напрями.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри­чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа­ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви­рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг­нення Божих істин.

Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські про­блеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологіч­них (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали де­які особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знан­ня, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнава­лася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й по­яснювати догмати Святого Письма.

Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смирен­ність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо­гослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо­гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди­сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі­ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови­ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо­софського каменя».