Доля Михайла Булгакова як доля інтелігента і громадянина приваблює мене і моїх сучасників своїм трагізмом.

Людина високих моральних якостей, він чимало зробив для своєї бать­ківщини як лікар, провівши найкращі роки свого життя у боротьбі з най-жахливішими венеричними захворюваннями. Вже один цей факт міг би поставити його на належний рівень у державі. Але цій державі не потрібні були освічені люди, не потрібні були фахівці. Безумовно, не потрібні їй були і літератори. Та ще такі літератори, як Булгаков, літератори, які ма­ють власну думку, власний погляд на життя.

Згадаймо літературу двадцятих-тридцятих років: «Широка страна моя родная.», «Улица моя, дома мои.», «А моя страна — подросток.», де займенник «моя» уособлює думку всіх громадян. У такій країні — спільні досягнення, і мали б бути спільні проблеми. Насправді ж, спільни­ми для політичних в’язнів були лише концтабори, спільним для помира­ючих був голодомор. А решта належала країні, крім відповідальності. І на рідкість чесна людина могла сказати: «мої твори», «мої досягнення», «мої невдачі». Такою людиною був Михайло Булгаков, твори якого побачили світ лише в середині шістдесятих, більше як через чверть століття після смерті автора.

Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у кра­їні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо, саме тому один із романів письменника, створений у 1928—1929 роках, носив назву «Копито інженера». Слово інженер несло в собі ворожі зна­чення, і цих значень було кілька. По-перше, це буржуазні інженери, що допомагали на радянських новобудовах, а значить — шкідники і шпигу­ни, по-друге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу — «специ», по-третє, це жертви «шахтинської справи», сфальсифікованої проти ряду радянських інженерів.

Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права, адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто при­рікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії літературної критики на його твори: позитивних — три, ворожих — двісті дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: «Дні Турбіних», «Біг», «Біла гвардія». А хіба не знищено і саму інтелігенцію?

«Мой литературньй портрет закончен, и он же есть политический портрет. Я не могу сказать, какой глубинь криминал можно отьскать в нем, но я прошу об одном: за пределами его не искать ничего. Он ис-полнен совершенно добросовестно»,— так написав Михайло Булгаков про свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країн Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха вихову­вала громадян сірими й однаковими.

Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але перлиною всієї його творчості став останній твір — роман «Майстер і Мар-гарита». Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна по-різному тракту­вати вираз Воланда «Рукописи не горять». Можна порівнювати з легенда­ми, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести паралель з листом Михайла Булгакова «Уряду СРСР»: «Погибли не толь-ко мои прошлье произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я, своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик ко-медии и начало второго романа «Театр». У вузькому розумінні, зрозуміло­му читачеві, роман «Майстер і Маргарита» був новим листом, який мав відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адреса­тові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким колись недоговорив, адже, за словами Воланда, «ваш роман принесет еще сюрпризь. Ничего страшного уже не будет».

Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не збе­рігав «про запас», не приховував, він намагався висловлювати їх на сто­рінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930 році, звучать гордо: «Я не шепотом в углу вьражал свои мьсли».