Творче завдання: висловити міркування про те, яке значення в житті сучасної людини має церква.

Ранок був тихий, сонячний. Дрімало принишкле село, си­вим туманцем курились вишневі сади, важке од вологи лис­тя зціджувало на землю молочні краплі роси. Біля воріт, мов діди-сторожі, стояли на рипучих костурах поодинокі журавлі. На вулиці, як і вчора, нікого не видно, але село вже прокину­лось, голубі стовбурища димів піднімались над хатами, і кож­ний димок виносив із печі свої неповторні пахощі — то свіжої кров’янки, то холодцю з часником, гірчицею і лавровим лис­тям, то млосний душок пирогів, то випар хмільної браги. Бо-годарівська паства, очевидно, збиралась храмувати підпільно, по своїх темних кутках, вікна затуливши ряднами, а ворота за­мкнувши залізними штабами. Лиш горобці храмували на сонці, вони чубились на штахетах, і їхнє завзяте цвірінькання спов­нювало тишу святковим неспокоєм.

І раптом упав на село бентежний церковний дзвін.

«Бам-бам, дірлі-бом! Бам-бам, дірлі-бом! — І покотилось над безлюдним селом, над самотніми журавлями: — Дірлінь-дірлінь-дірлінь-бем! Дірлінь-бем! Бем-бем-бем!»

Все розколошкане село вихлюпнуло на вулицю. Заквітчані коні, підводи з вузлами й кошиками, там верещить порося, там — «Зі святою неділею будьте здорові!», там — білі хусти­ни й парубоцькі жилети, там сокотання молодиць і вже хміль-неньке «Туман яром, туман долиною» — все це змішалось, зли­лося докупи і весільним потоком неслось до церкви, що стояла за селом на узвишші.

Навстіж відчинила врата білокамінна церква. Стіни її відся-вали небесною синню, і баня з трьома пампушками глав, крита оцинкованим залізом, була хмарно-блакитна, високу дзвіницю увінчував золотавий хрест. Мурзата ватага хлопчаків попере­дила старосту, що батюшка з дияконом ідуть на відправу, і цер­ковний староста, він же й дзвонар, натхненно калатав у дзво­ни, скликав прихожан: «Храм, храм, храм! Всі на храм, всі на храм!» Стовписько людей повалило у церкву, темне й про­холодне нутро її з картинами страшного суду поглинало юрбу, як прірва весняну повінь.