Оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» присвячене бо­лючій проблемі українського суспільства середини ХХ століття — масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися

з рідних гнізд, але що їх чекало далі — не знав ніхто. А чи мали право ці люди навідмах рубати своє родове коріння, зрікатися традицій, мови свого наро­ду? Бо саме цього вимагало жорстоке «проросійське» місто. Саме на це пи­тання намагається знайти відповідь у своєму оповіданні Григір Тютюнник.

Донька хутірського крамаря Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки «мусять оддавати» Катрю за городянина. Мусять… І цим все сказано. Мусять об’єднати долі зрусифікованого безбатченка і вихованої в кращих традиціях української педагогіки молодшої донечки… Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне — не­відомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік.

Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх пер­сонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині, у ХХІ столітті, проблем. Найболючіша — зубожілий стан українського села. Адже з по­дібними Катрями, що випурхують, мов голубки, з рідних хат, від’їжджа­ють до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губ­ляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Бо чому ж може навчити матір й батько своє дитя, якщо вони самі покинули напризволяще своїх літніх батьків на забутих Бо­гом хуторах?

Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу — найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана на­речена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що «… сміх у нього тихий, м’який… » Під час виконання української пісні «здавалося, не десятки людей співало… , а одна много-гласна душа». В цих рядках — мрія письменника об’єднати український народ, адже сила — в громаді.

Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгоро­дитися від чужого ока. А може, Катря витягла зі скрині хустку, аби зігріти своє дитя, що носила під серцем, душевним теплом її предків? На ці пи­тання Григір Тютюнник відповіді не дав. І читачу лише залишається спо­діватися, що останній Катрин сумний погляд на рідну домівку — запору­ка того, що ця жінка все ж таки залишається українкою…

Отже, автор спостерігає з сумом і страхом за приходом нового життя з радянськими порядками, що руйнують всі споконвічні традиції українського села. Але у кожної людини є найголовніше — вибір, від якого залежатиме майбутнє рідної країни.