Тривалий час перебували у забутті ім’я і творчість Миколи Кіндра­товича Вороного. Видатного майстра поетичного слова віднесли до роз­ряду дрібнобуржуазних поетів і понад тридцять років не друкували його твори, а самого М. Вороного знищили у сталінських таборах. Але ім’я поета назавжди вписане в історію нової української літератури. М. Вороний своєю творчістю намагався вивести українську літературу на європейський рівень.

Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патр­іотизм і гаряче бажання щастя рідному народу, рідній Україні.

Проблема історичної пам’яті народу розкривається в поемі «Євшан-зілля». Твір був написаний у 1899 році, але зовсім недавно дійшов до нас.

Поема переносить читача у сиву давнину. Князь Володимир Моно­мах «під час походу» взяв у полон улюбленого сина половецького хана. Швидко юнак забув рідний степ, став «край чужий, чужі звичаї як свої рідні уважати». Але старий хан сумує за сином і споряджує до Києва по­сланця, щоб той відшукав хлопця й нагадав тому про рідний край. Знай­шов посланець юнака в Києві і заспівав йому пісень половецьких:

Але спів цей ніжний, любий Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце,— Він сидить німий, байдужий.

Мудрий співак Ор все-таки знаходить спосіб зворушити душу юна­ка. Він дає йому понюхати сухого євшан-зілля. І відбувається диво:

Рідний степ — широкий, вільний, Пишнобарвний і квітчастий Раптом став перед очима, З ним і батенько нещасний.

Для чого автору ця стара легенда? Чи тільки цікава подія? Поет відпо­відає:

Ні, про інше щось говорить Те старе оповідання.

М. Вороний із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу в пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!

Чи не згадаємо ми, прочитавши ці рядки, славнозвісне Шевченкове: «Хто матір забуває, того Бог карає»? Горе тій людині, тому народу, який забуває своє коріння. Історичне безпам’ятство руйнує нації.

Патріотизм М. Вороного, його любов до батьківщини не можуть не хви­лювати. Порушена поетом проблема історичної пам’яті народу і через сто років після написання твору продовжує бути актуальною. У нашого наро-да намагалися відібрати пам’ять, писали й переписували нашу історію. Але були і є в Україні люди, патріоти, які домагаються історичної правди для народу України. Тільки пізнавши свою історію, усі світлі і темні її боки, ук­раїнський народ може усвідомлено будувати своє майбутнє.