Гайавату”, здійснений Панасом Мирним, через цензуру став відомим у повному обсязі аж у 1971 році, хоча був написаний у 1899—1900 роках. Уважається втраченим рукопис класика українського перекладу М. Зерова, розстріляного в урочищі Сан-дармох. Неопублікованою залишається версія О. Іванова (1923), який на початку 30-х років переїжджає з України в Молдову після того, як його було репресовано й усунуто з посади директора Могилівського музею. Чотири зошити з перекладом поеми зберігаються у фонді №157 Відділу рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Про існування цього перекладу немає жодної згадки в українській літературній критиці. Не маємо змоги прочитати у друкованому вигляді повний, другий, удосконалений варіант перекладу О. Соловей (1919—2004), завершений в кінці 1990-х років.

Про необхідність перекладу поеми інонаціонального буття писала Леся Українка ще 1889 року у листі від 26—28 листопада до брата Михайла. Будучи учасницею київського гуртка літературної молоді “Плеяда”, одним із першочергових завдань якого вважала роботу над перекладами, вона склала перспективний план роботи для членів гуртка в цій галузі. Леся Українка прагнула донести до українського читача видатні твори різних літератур світу і тому включилася у справу організації видання “Світової бібліотеки” українською мовою. У надзвичайно широкому списку імен та творів читаємо: “…Лонґфелло” — поема з життя північноамериканських дикарів (ніяк не можу пригадать її назви, але саму поему читала І дуже вподобала) .