Патрiотизм i духовна велич героїв повiстi “Україна в огнi”
Кому я принесу радiсть,
якщо кожного дня буду
голосно виспiвувати
“Iнтернацiонал” своїм
рiденьким поганющим
голосом.
/ О. Довженко /
Як увесь час неможливо бути героєм, так i вiд постiйного перебування в зенiтi слави людина втомлюється. Саме про такий стан i свiдчать рядки з Довженкового “Щоденника”, якi обрано за епiграф. Нi, це нiякий не антипатрiотизм. Це слова, що належать герою у буденностi, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку “України в огнi” Василя Кравчину. Взагалi, на мою думку, у творi немає iдеалiзованих збiрних образiв – кожний герой у Довженка iндивiдуальний: чи червоноармiєць або дiвчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усiх образiв повiстi вражають мене жiночi. Дiйсно, проблема жiнки на вiйнi є глибокою i трагiчною. У них Довженковi вдалося змалювати патрiотизм зганьбле них i непомiчених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу.
Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторної. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долi. Тому-то маленькi iскорки їхньої з Василем любовi, зроненi божевiльної воєнної ночi, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся – незвичайна дiвчина. Навiть у такий скажений час вона творила, сiяла навколо себе красу i любов. Потрапивши до Нiмеччини, вона своїми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: “Розкажи менi про своє село…Розкажи ще раз про гору i рiчку”. Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героїнею, патрiоткою свого народу? Для мене вона – Ярославна, молода, красива, але ж посивiла, моя Ярославна “на днiпровськiм лужну, на трипiльському древнiм валу” (А. Малишко). А довести свiй патрiотизм, свою вiрнiсть Вiтчизнi й народовi можна й iншим шляхом, як Олеся… або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагiчнiшим з усiєї повiстi.
Спочатку “у тихiй рiчцi латаття плавала дiвчина рокiв семи”, а ось “з другої далекої рiки виходила невольниця Христя у мокрiй одежi”. Партизани осудили її за те, що вийшла замiж за ворога, iталiйського капiтана Пальму. Зробила це тiльки тому, що не хотiла їхати до Нiмеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Менi кортить пов’язати її образ з Настею Лiсовською, всесвiтньо вiдомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своїм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героїнею Турцiї. А ми, її нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героїнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторної з “Україна в огнi” випали такi жорстокi випробування, коли її було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася.
У кiноповiстi “Україна в огнi” є iншi жiночi образи. Усi вони об’єд-нанi трагiзмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил вiйни. Чи спробував хто-небудь вимiряти глибину їхнiх почуттiв, повернути загиблих батькiв, синiв, чоловiкiв, осушити сльози скалiчених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жiнка – берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої нiжнi плечi важкi, чоловiчi обов’язки, справи…. i пiшла у шахту, на будiвництво, у тайгу. Всюди, де вiдроджувалось i продовжувалось життя рiдної держави, багатостраждальної України.