жіноче серце. Жінка стала сумною, часто плакала, була холодною і нещирою з чоловіком,
Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих потаєних гірких сліз – і боявся… боявся за Христю. Часто вночі думав, як розвінчати образ Чіпки, звихнути його правду… Аж тут такі новини про голову й писаря. Грицько перший приніс Христі звістку і Христом Богом присягався, що те діло Чіпчиних рук.
Але Христя не стала веселою, а ще дужче хапалася за свою думку… «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»
На волі
Об’явили волю. Кріпаки кидали роботу та йшли в шинок – «волю женити». Але треба було ще відробити панам два роки. Піднялася спірка, змагання. А тут підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, жнива, молотіння нового хліба, – ніколи було дихнути, не то що…
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Протоплять хату гнилою соломою, вкрадуть курку, спечуть, з’їдять – от їм і тепло, і ситі.
Люди дивились на таке життя та хитали головами.
Ось настали святки. Гульня розвернулася на всі боки. Чоловіки усього села не вила-зять з шинку. Жінки, не бачивши своїх чоловіків дома третій день, пішли до батюшки й матушки жалітися. Не помогло.
У тому ж таки шинку, за чаркою горілки завели кріпаки розмову про те, що пан Василь Семенович Польський повинен заплатити їм за два роки.
На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості, взяли старшину із собою та пішли до пана в Красногорку.
Пан відмовився платити гроші, звинуватив піщан у тому, що вони бунтовщики, і вночі, як пішли люди по домівках, звелів запрягати коні – і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…
На другий день у Пісках знову збирали громаду: приїхав становий з посередником, а незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила.
Посередник Кривинський став допитуватись, чого піщани бунтують? Громада стоя-ла на своєму: вимагала, щоб пан заплатив за два роки. І тоді за діло взялися москалі. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями.
Чіпка побачив, як упав старий дід Улас. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, закликає їх допомогти кріпакам.
Його товариші Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, та – тільки видно – через село…
Кинувся по допомогу до Грицька – той мовчки мерщій від Чіпки, та в чужий ого-род, та й присів за лісою.
Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його і схопили. Довго борсався він у руках москалів; ще довше його били.
Ні крикнув, ні Застогнав! Устав – наче з хреста знятий.
Обняло його зло нелюдське на панів, на москалів, на своїх братчиків.
Сон у руку
Спить Чіпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок, залитий світ-лом, гуде від музики, танців, співів. А збоку насувається темна ніч, немов чорна хмара. А в тій темряві якісь тіні. Два чоловіки борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, душить нижнього. Придивляється Чіпка й пізнає себе. Ясно згадав картину, як він душив сторожа, як востаннє бачив його очі, які вже смерть застилала полудою.
Здригнувся Чіпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.
І знову сниться чи верзеться ніч, тіні, у яких він пізнає матір і діда Уласа.
Трохи згодом вгорі захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок. Пізнав Чіпка у ній Галю, свою польову царівну, простягає до неї руки. Тінь захиталась, ясне лице потемніло; на очах затремтіли сльози… Йому вчувся голос Галі, наповнений болем і гнівом. Той голос страшенно вигукував, проривався в кожну кіс-точку, в кожну жилочку, морозив його жахом, бо розкривав перед Чіпкою всі його злодійства, грабунки, нагадував про вбивство. Чіпка закричав. Від його гучного крику тінь затремтіла, полетіла вгору… Небо загоготало, огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Ось він кругом охопив Чіпку… Як глянув він, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його… Скрикнув Чіпка – і несамовито кинувся.
Стояв уже вечір. Село втихомирилось, наморене бійкою: ніде ні крику, ні гуку.
Скочив Чіпка – і почув вогонь у всьому побитому тілі. У думках сон мішався з бувальщиною, серце боліло, замирало, кипіло несамовитим злом… Він вийшов надвір -хоч провітритись. Кругом було пусто й глухо!
Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом. Став Чіпка навколішки серед пустої хати і молився… прокльонами.
Отаким його і побачив Лушня, не здержався і став реготати на всю свою здорову грудину.
Чіпці стало соромно, хоч крізь землю… Його піймали на сльозах, він молився й плакав, як мала дитина. Цей сміх, товариська зрада, докора – разом кинулись йому в голову, схопили за серце… Фін вигнав Лушню з хати й зачинив за собою двері. Але той став розказувати Чіпці, що їх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце тільки недавнечко випустили. Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Чіпка повірив, йому стало жаль товаришів. Він скочив із полу, швиденько відчинив двері, впустив Лушню в хату і став говорити.
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутись, а Чіпка все говорив про люд-ську неправду, про помсту панам за всі кривди; про те, що треба їхньому побратимству стати такими, як усі люди. Від сьогодні вони кинуть пиуи, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень… А ніч-матінка научить, де їхнє лежить…
Наука не йде до бука
Почула й Мотря про те, як заступався за людей Чіпка, як кликав оборонити кріпаків, як люто його били за це. Вона була тепер сердита на весь мир, на весь світ – на панство, що її сина побило. Тільки мати вміє разом простити свою дитину й боліти її болями.
Чіпка, як піднялося сонечко, пішов до баби, де