Остап Хрущ насправді зветься Вареник, має жінку і трьох дітей, яких покинув. Пішов поголос по селу, не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцем не тикали.
Віддали Остапа в солдати, а в Мотрі народився син, якого назвали Нечипором.
Дитячі літа
Не судилося Мотрі щастя. Її і матір стали цуратися люди, обходити їхню хату сто-роною. Нужда несказанна, злидні невилазні, хоч день і ніч жінка працює і в полі, і вдома.
Баба Оришка доглядала онука, розказувала казки, відповідала на його запитання. Тільки з нею спілкувався Чіпка, бо ровесники не приймали хлопця, обзивали «байс-трюком» і «виродком», а мати’замордована роботою й нестатками, часто била й лаяла його. За це Чіпка не любив матері, був лютий на неї, міг би – очі б їй видрав, якби не баба.
Жив — жив!
Жив
Чіпка без друзів до дванадцяти літ. Росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати. Ні Бог, ні люди не страшні йому.
Віддала мати Чіпку в найми до багатія Бородая. Хлопець не слухав хазяїна, і той його побив. Чіпка ледь не спалив хлів Бородая, за що його й вигнали.
На весну найняли Чіпку до діда У л аса пасти громадську отару. Там хлопець по-знайомився і подружився зі своїм ровесником Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу, а коли було нічого робити, видирали горобенят із гнізд, відкручували їм голови, а тільця розбивали ґерлиґами.
Та одного разу зробив Чіпка і добре діло. Він не побоявся вовка, відігнав його від отари і відбив у звіра ягнятко.
Тайна-невтайна
Сподобалось Чіпці в діда. Робота легка, хліба заробив, грошей. А тут ще й трішки землі дісталось йому після смерті родича. Аж помолодшала Мотря, весела стала. Та прийшло горе в сім’ю: умерла стара баба Оришка. Чіпка помарнів, похнюпився
і все кликав бабу, плакав.
Дід Улас розказав Чіпці про батька, який ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан за непослух часто бив його, і хлопець втік на Дон, де одружився, завів діточок. Але втікач дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим пас-портом, одружився з Мотрею. Два роки пожив тут, а потім знову повернувся на Дон, де його арештували, а пан віддав двожона в москалі.
Задумався Чіпка, занемігся. Міркував над долею батька і винуватив його тільки в тому, що він не вирізав, не випалив панів, не помстився їм.
Дізнався
Прийшла зима. Люди дізналися, що їм дали волю, але треба два роки відробити в пана. У селі крик, гомін.
Навесні вирішив Чіпка йти до громади проситись овець пасти самому, бо діда за-брали до панського двору. Громада йому відмовила – чим тяжко образила. Став Чіпка працювати на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Мати молоко продає, заве-лися гроші. Купили Чіпці гарний одяг, щоб не соромно у свято до людей вийти.
На своєму полі зустрів Чіпка незнайомку. Вперше почув Чіпка ім’я дівчини – Галя. Дізнався він, що вона єдина дочка багатого хуторянина.
Хазяїн
Грицько пішов на заробітки в чужі краї, брався за будь-яку найтяжчу роботу, спав на голій землі, їв на ходу, але настав час, коли він з грошима повернувся додому, купив нову хату, землю. Став на людей поглядати звисока: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Посватався до дочки найбагатшого козака, та той не захотів мати зятем колишнього пастуха, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.
Довго роздумував Грицько: яку собі жінку брати. Та незчувся, як і коли закохався в сусідню наймичку – веселу, моторну, працьовиту дівчину Христю.
Грицько одружився з Христею і зажив тихим пахарським життям. Ні лайки, ні сварки не чула їх простора, світла хата. Матері радили своїм дітям брати з них приклад: і Гриць, і Христя залишились сиротами, а скільки надбали чесною працею. Отак треба на світі жити!
VIII
Січовик
Велике село Піски, а півтори сотні літ тому на цьому місці стояли невеличкі хутірці. Назву отримало через пісок, якого було багато перед самим селом.
Якось оселився тут січовик Мирін Ґудзь – немолодий, коренастий, з довгими вусами, з закрученим за вухо оселедцем. Ходив на полювання та й забрів якось на хутір до козака Зайця. Біля копанки зустрів дочку Зайця Марину. Покохав і одружився з нею. З того часу заржавіла січова рушниця, став Мирін Ґудзь поле орати, хліб ростити, а Марина – сина Івана колихати.
Коли Івась підріс, то став гратись у війну, про яку часто розказував батько. Тішився Мирін своїм сином-вояком, зате мати не любила ті страшні іграшки. Вона малювала перед сином картини тихого пахарського життя, і Іван переставав воювати. А як повернуло йому на шістнадцятий рік, то став він приглядатися до хазяйства.
Піщани ще були вільні, але кругом розляглась неволя.
Сумно жити стало старому козакові. Син цурався батьківського духу, останні січовики померли. Мирін дивувався новим порядкам, коли свій свого у неволю заганяє, кожен тільки про себе дбає, а братове лихо – чуже лихо. Лаявся із односельцями, нагадував їм про лицарство, козаччину, волю. Мирін вирішив оженити сина на Мотрі, дочці козака Кабанця.
Зажив Іван Ґудзь із своєю дружиною тихо та мирно. За три роки народилося в них троє синів: Максим, Василь та Онисько.
Старий Мирін часто брав Максима на коліна та розказував йому грізні повісті про давні чвари. Максим полюбив діда більше батька й матері. Старість побраталася з молодістю. Січовик удмухнув пил своєї душі в молодесеньку душу онука!
Піски в неволі
Життя круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Піски… в