Щирість, задушевнісь, яскрава, емоційна наснажена образність, звернен­ня до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщи­ни В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків ук­раїнської літератури ХХ століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання.

Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених кохан­ням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В. Сосюра у народно-пісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжуєть­ся кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені вес­няних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, спов­нений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець вплітає конкретику того часу — «тривожні оселі, темні вежі на фоні за­грав», «.і ворог — на нашій путі». Ліричний герой іде на фронт захища­ти рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першо­го кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, та­кий незабутньо-щемливий:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать. Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нерозділеним почуттям і журба за нездійсненною любов’ю — усе це зна­ходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так, у вірші «Марія» поет тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розста­ванням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю.

У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюєть­ся змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волош­ки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання буяння природи відбу­вається щось невідворотне, незрозуміле — любов одцвіта, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страж­дає.

З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коха­ної, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — на­скрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать, «щастя і тривога на щоках холодних від очей цвіте», у милої «васильки з-під вій». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. Ось вона йде у вінку, як весна. Стиснулось серце до крику. В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.

Для ліричного героя Володимира Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.

У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможно­го закону життя:

Пройдуть мільйони років,

і навіть і тоді, у травах і квітах,

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зір, що зник давно вже їхній прах.

Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внут­рішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси інди­відуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.