Ким є для нас особистість цього письменника, який викликає досить суперечливе ставлення до себе? На початку ХХ століття він був для сол­датів «батьком Хемінгуеєм», а ким він є для людства початку ХХІ сто­ліття? Людина надзвичайних здібностей, яка привертає увагу не тільки творами, а й життям. Катастрофічна доба першої світової війни, революцій, переворотів залишила ознаки катастрофічності на житті Хемінгуея. Перебування на боці італійської армії, воєнний кореспондент, боксер, тореадор — чи не скидається це на банальне експериментаторство? Звісно, ні. Бажання бути увесь час на межі, за якою — смерть, можна пояс­нити прагненням створити реальний на сто відсотків світ у своїх творах, щоб він увійшов до свідомості читача та залишився як нерозривна ланка його власних переживань.

Його твори пройняті мотивом песимізму, крайньої неблагополучності; герой перебуває в атмосфері страждання, внутрішньої порожнечі, яка ховається під зовнішнім цинізмом, байдужістю. Кров та страждання Першої світової війни породили людей без почуттів, людей, на очах яких вбивали друзів, ро­дичів, людей, яких доглядали дівчата, сестри милосердя, і сприймали їх не як чоловіків, а як сукупність ран, бруду та розчарування. Тема «втраченого поко­ління» набула провідного значення у творах Хемінгуея. Його представники вражають холодним цинізмом, товстошкірістю, а насправді — це нездатність дати собі раду в житті, яке загубило усі цінності, навіть віру.

Саме таким постає Фредерік Генрі у творі «Прощавай, зброє». На пер­ший погляд, його можуть цікавити тільки випивка, повії та війна, але це вона його примусила надягнути маску байдужості перед своїм обличчям, опаливши цю людину отруйним подихом. І лише болісне почуття до Кетрін є неприкритою раною, лише воно дає йому можливість усвідом­лювати себе людиною, а не приладом у чиїхось руках на цій війні заради грошей, а не заради благородства та романтики.

Джейк Барне, людина, яка пройшла війну та зазнала травм не стільки фізичних, як душевних, вже не може повернутися в нормальне світобачен­ня. Він хоче жити, він любить життя, але його життя — це фрагменти, слабке намагання зрозуміти, як жити, знайти якусь нішу, броню, через яку не можна було б проникнути в його серце. Він кохає Брет, яка теж за часи війни зазнала не меншої душевної травми, про це свідчить лише те, як вони познайомилися. Я вважаю це збоченням, це ненормально, коли чоловік та жінка починають кохати один одного в умовах війни, в госпіталі, коли він — це суцільний біль та страждання, почуття теж перетворюється на біль та страждання, які постійно хочеться вгамувати. Брет не може бути вірною, Джейк не має сили та бажання навіть обуритися — це безпорадність, це невміння жити в нормальних умовах. Вони були маріонетками на війні, їх викинули, як непотріб, але ніхто не усвідомлював, що в них є душа.

Людині важко протистояти перед долею, перед життям, яке, як сти­хія, вирує, кидає людей куди завгодно, і це нам лише здається, що наша доля в наших руках. Старший Сантьяго у повісті «Старий і море» — це людина наодинці зі стихією, з морем-життям. Він — уособлення віри, яка може бути порадою в стихії, яка є маяком, на який треба орієнтуватися в морі, а не на пиху, задавакуватість, амбіції, гроші. Стихія була недобра до Сантьяго, але кістяк тієї рибини, що залишився після повернення, був кістяком його віри в себе, в те, що він перевершив себе, здійснив немож­ливе. Ідеться не про безсилля людини та про її казкову нездоланність, а про те, що саме віра є сенсом усього і що вона не дасть стати тріскою в бур­хливих хвилях життя.

Отже, твори Хемінгуея сповнені трагізму, яким переповнюється світ письменника. Атмосфера розпачу та безпорадності впливає на свідомість. Але я вважаю Хемінгуея не провідником песимізму, а людиною, яка дос­конало відображає реальність, дуже вдало передаючи атмосферу, настрої, переживання. А в реальному житті ніколи не слід втрачати надії, віри. Може, треба бачити в його творах за трагічними постатями та подіями натяк на майбутнє, на вічність, на щастя?