віньєток розглянули багаторазово повторене ім’я “Francіs Bacon”.

У книзі Іллі Гілілова “Гра про Вільяма Шекспіра, або таємниця Великого Фенікса”. Треба відзначити, що І. Гілілов не є “першовідкривачем” Ретленда навіть на ниві вітчизняного шекспірознавства. М. Морозов повідомляє, що в 1907 році Карл Блейбтрей створив “ретлендовську теорію”. Ця теорія була розроблена в 1918 році бельгійцем Дамблоном і викладена російською мовою Ф. Шипулинським в 1924 році в його книзі “Шекспір-Ретленд”. Посилаючись на його дослідження, І. Гілілов пише, що Ф. Шипулинський був переконаним прихильником і пропагандистом цієї теорії й не шкодував різких слів на адресу Шакспера зі Стратфорда й авторів стратфордианских біографій. Ф. Шипулинський вважав, що для того, щоб ототожнювати неписьменного м’ясника, торговця й лихваря з автором “Гамлета” і “Бурі”, замало бути сліпим: треба ще й не розуміти, не відчувати Шекспіра.

Російський дослідник Пороховщиков, що працював в архіві родового замку Ретлендів Бельвуар, виявив рукопис пісні з п’єси “Дванадцята ніч” Шекспіра, написану рукою Ретленда. Ретлендовску версію підтримав

А.В. Луначарський у своїй статті “Шекспір і його століття”. І. Гілілов вирішив остаточно розставити всі крапки над “і” у цій гіпотезі. Він зробив грунтовні дослідження шекспірівського питання й навів у своїй книзі переконливі факти. І. Гілілов намагається довести, що під ім’ям Шекспіра писали Роджер Меннерс (5-й граф Ретленд), і його дружина Єлизавета Ретленд. Книга була перекладена багатьма мовами і зробила великий переполох серед шекспірознавців. Ця праця зазнала критики з боку супротивників позиції І. Гілілова.

Уперше гіпотеза про те, що під ім’ям Шекспіра міг ховатися драматург і поет Крістофер Марло була висунута американським дослідником Уілбуром Цейглером в 1895 році. Він припустив, що Марло створив псевдонім “Шекспір”, щоб після своєї інсценованої смерті продовжувати творити як драматург. Ця “смерть”, як вважають марловіанці (прихильники авторства, що належить Марло), була пов’язана зі шпигунською діяльністю поета – він був завербований королівською розвідкою, і повинен був продовжувати “роботу” під іншим ім’ям, відмінним від імені “Шекспір”. Свою гіпотезу Цейдлер підкріпляв тим, що зробив “стилеметричний” аналіз словників Шекспіра, Крістофера Марло, Френсіса Бекона й Бена Джонсона й дійшов висновку, що кількість односкладових, двоскладових, трискладових і чотирискладових слів у Шекспіра й Марло в написаних ними п’єсах у величезному ступені збігаються.

Гіпотеза, відповідно до якої авторство шекспірівських п’єс належить Філіпу Сідні й графу Оксфорду, є однієї із найновіших. Вона не висувалася раніше ні закордонними, ні вітчизняними нетрадфордіанцями [19].